Розділ чотирнадцятий ЛІНІЯ ОБОРОНИ

— Прочитай, — озвалася Надя Цимбал.

— Товаришу! — почав читати Гончар. — Звертаюсь до тебе з останнім проханням. Прошу зберегти мій лист і при першій можливості переслати на адресу: «Місто Омськ, вул. Набережна, буд. З, кв. 7, Болошевій Ользі Павлівні.»

Гончар трохи відійшов від ялини, зупинився там, де крізь густу глицю просівалося більше світла. Голос його в лісовій тиші звучав напружено, здригався:

«Дорога моя Олюню! Прошу тебе бути мужньою. Пишу тобі останнього листа. І не певен, що ти його одержиш. Але пишу, і мені здається, ніби я розмовляю з тобою, навіть чую твій голос, бачу твої очі, всю тебе, лагідну, привітну. Майже два тижні ми не виходили з бою. Прикривали підхід до річки Прип'яті. Сьогодні зранку почався запеклий бій. Скільки ми вели той бій — не скажу. У наш танк ударив снаряд. Коли я опритомнів, зібрався з силами і відкрив люк, навколо нікого не було. Мої бойові товариші загинули. Полягли Трофимов, Каверін, Смолін. Мене теж поранило осколком. Я виніс загиблих, поклав їх на брезент, а поховати не вистачає сили. Кругом дрімучий ялиновий ліс. Він нагадує мені нашу сибірську тайгу. Напиши про все рідним моїх друзів. У тебе є їхні адреси. Ми чесно виконали свій обов'язок. Наш танк підбив чотири ворожих машини, ще одного притопили в річці. Поцілуй за мене Валерку, Мишу, Катю. Як я люблю вас, рідні мої, як я хочу, щоб ви були щасливі, жили, не знаючи ні горя, ні страхіть війни. Діти мої! Любіть маму, допомагайте їй, бережіть. Знайте, що наша мама найкраща в світі. І ще заповідаю вам, діти мої, любіть свою Батьківщину і будьте їй вірні до кінця!..»

Гончар звів очі на притихлих друзів.

— Все… Треба будь-що-будь зберегти цей лист, як прийдуть наші, переслати його дружині танкіста. А зараз поховаємо бійців.

Хлопці викопали поруч з танком могилу, вистелили її ялиновою глицею, поклали в неї полеглих танкістів, нагорнули піщаний горбик. Постояли хвилю біля могили і мовчки пішли вглиб лісу. Коли наблизилися до невеликого, зарослого високим очеретом озера, Іван зупинився, сказав застережливо:

— Тут знову починається мінне поле. Тримайтеся цієї стежини і нікуди не звертайте. Ще трохи — і ми будемо на місці.

Стежка повернула праворуч, потім пробігла над глибоким, крутим яром, схили якого поросли густою ліщиною, і вивела на глуху просіку. Колись у лісі випалювали вугілля і по цій дорозі вивозили його до пристані. На просіці під верховіттями велетенських дубів стояло три вантажних машини, їх кузови, заповнені ящиками, були закриті цупким, зеленим, трохи поруділим брезентом. І брезент, і кабіни в багатьох місцях були посічені кулями.

— Літаки налетіли, — пояснив Гончар, — і всі водії загинули. Ми їх поховали, коли були позавчора в урочищі з Андрієм. Я, перш ніж вести вас сюди, познімав міни на стежках і просіках. Зараз треба перенести боєприпаси в безпечніше місце. Тут є залишені бліндажі, у них і складемо зброю.

Іван підвів товаришів до яру. У крутому схилі збудовано просторий штабний бліндаж. Над ним у три настили лежали товсті соснові балки. На них насипано товстий шар землі. Бліндаж прикривали вузькі дощані двері, пофарбовані зелено-бурими смугами. Всередині стояв стіл, збитий з свіжих соснових дощок. Від них і досі пахло живицею. Над столом висіла велика опукла лампа із зеленим абажуром. У лампі було ще чимало гасу. Довколо стола рівним колом вишикувалися білі березові кругляки. На столі лежали газети, журнали, папери, шкіряна польова сумка.

— Тут і сховаємо все, що знайдемо на машинах, — розпорядився Гончар.

Хлопці почали розвантажувати «зіси». На першій машині виявились ящики з гранатами. Крізь прощелини виднілися металеві ручки, пофарбовані в яскраво-зелений колір. Далі лежали коробки з патронами, дбайливо запаковані ручні кулемети. Іван заніс один кулемет у бліндаж, розрізав упаковку, швидко зібрав його, поставив на ніжки, вигукнув захоплено:

— Хай тепер спробують поліцаї поткнутися в ліс, одне шмаття з них полетить! А на машині десять кулеметів!

Друга машина була заповнена протитанковими мінами, третя — навантажена медикаментами та обмундируванням. Хлопці переносили ящики в бліндаж, складали їх попід стінами, обшитими білими сосновими дошками. Міни Гончар наказав скласти в кутку, ближче до дверей.

Години через дві бліндаж геть заставили ящиками. На них поклали пакунки з обмундируванням. Медикаменти розмістили на столі і прикрили їх брезентом.

У схилі цього яру Максим Коломієць натрапив на ще один бліндаж і кілька землянок.

У бліндажі стояли густі сутінки, пахло сирістю та цвіллю. Іван освітив приміщення ліхтариком. У кутку стояла піч — залізна бочка з прорізаними дверцятами. Біля неї рівними рядками лежали невеличкі соснові цурпалки. На стінах висіли плакати, виднілася велика барвиста карта, обтикана червоними невеличкими прапорцями. Тут, як і в попередньому бліндажі, стояв стіл, збитий із соснових дощок. Навколо стола біліли широкі лави.

— У цьому бліндажі,— пояснив Гончар, — був клуб саперного батальону. Зачекайте хвилину. Я вам щось покажу!

Іван підійшов до карти з червоними прапорцями, відігнув її край, і за нею відкрилась глибока ніша. У ній лежали книжки, видовжений ящик, невеличкий чемоданчик. Гончар поклав ящик на стіл, стер з нього пилюку: