Розділ тринадцятий СЛАВКОВА СПОВІДЬ

— Скільки не думай, а все одно, нічого не вигадаєш, — безнадійно проказав Славко, — батька ніхто не переконає. У нього одне на думці — повісити, убити, відрубати голову!

— Може, давай так зробимо, — непевним голосом порадив Юрко, — перепишемо ці папери і залишимо їх у себе, а оте, що написав твій батько, віднеси додому й поклади на місце! Що буде, як він прочуняється, а паперів нема, зникли!

— Що з того, — засумнівався Славко, — як ми перепишемо той донос? Людей все одно постріляють.

— За ніч можна буде всіх попередити, хай люди тікають з села, рятуються…

— Так, мабуть, і треба зробити, — погодився Славко.

Юрко швидко переписав папери, принесені Славком, і той швидко пішов з ними назад додому.

А Юрко, вже не роздумуючи, кинувся до Оксани Василівни.

Фельдшерка прочитала, записала в блокнот прізвища людей, які значилися в заяві, сказала розгнівано:

— Яка підлість!.. Попередимо цих людей, виведемо в безпечне місце! Славку про мене нічого не говорив?

— Ні, Оксано Василівно.

— Правильно зробив, хоча він і чесний хлопець, але все може статися.

— А що мені Славку порадити?

— Що порадити? — перепитала фельдшерка, — скажи, хай він сам піде до вчителя і покаже копію заяви.

— Славко може й не захотіти… Він же повинен виступити проти свого батька, розповісти, що той зрадник і донощик. Страшно…

— Звісно, страшно, — погодилася Оксана Василівна, — але іншого виходу я не бачу. Краще, коли Славко сам попередить вчителя, не буде на тебе підозри. Бо може комусь проговоритися, своїй матері розповість чи ще комусь, як він ходив радитися з тобою. А тут усі, хто був у списку, — зникли! Хто їх встиг попередити?

— Славко не такий, але добре, я пораджу йому. Славко підслухав і переповів мені розмови його батька з начальником поліції Ситарчуком, Скрипалем, Консулом. У партизанському загоні діє зрадник Гуня.

Юрко розповів Оксані Василівні все, що почув від Славка. Фельдшерка була просто приголомшена почутим. Та, поборовши хвилинну розгубленість, почала заспокоювати Юрка:

— Скрипаль не переконаний, що лейтенанта до палацу вели ви з Володею. Він написав цілий список і назвав у ньому близько двадцяти хлопців. Серед них найбільше підозрює вас двох, бо ви друзі і твій батько працював завклубом, мав ключі від палацу.

— Страшно мені, Оксано Василівно, — признався Юрко.

— Усім страшно, — як про щось цілком зрозуміле сказала фельдшерка. — Тільки треба пересилювати свою непевність. Злякаєшся, затремтиш — одразу якихось дурниць наробиш. Тут треба інакше думати. Ми живемо на своїй землі. Навколо наш народ, наші люди. І не думай, Юрку, що про тебе не думають, не турбуються про твою безпеку!.. Май, Юрку, терпіння і витримку.