Розділ тринадцятий СЛАВКОВА СПОВІДЬ

— Юрко дома?

— Нема, — відповіла дівчина, — пішов зранку на озеро ловити рибу. А що йому передати?

— Хотів з ним поговорити, — озвався хлопець, нерішуче переступаючи з ноги на ногу. — Він мені дуже потрібний, скажеш, що приходив Славко Олефіренко. Я завтра зранку прийду. Нехай він мене обов'язково зачекає. А ти хто?

— Ми біженці,— пояснила Леся, — мама моя захворіла от нам і довелося лишатися у вашому селі. А ти, мабуть, Юрків товариш?

Хлопець мовчки кивнув головою, запитав:

— Тебе як звати?

— Лесею.

— Так ти, Лесю, — нагадав він, — не забудь передати Юркові, щоб він зранку нікуди не йшов, а чекав мене. Скажи, що дуже треба зустрітись.

І, якось ніби похнюпившись, Славко пішов.

Аж надвечір повернувся Юрко додому. Марія Федорівна вже не знала, де дітись, прийшовши з роботи і не заставши в хаті сина.

— Де ти блукаєш, нічого не сказавши?! — тільки й змогла вона вимовити, вийшовши Юркові назустріч.

Юрко винувато стояв перед матір'ю, сказав відверто:

— Заблукали ми з Вовкою в каменоломнях. Загубили ліхтарик і сиділи в підземеллі, як ті кроти, думали, що вже й не виберемося з того кам'яного лабіринту.

— Чого ж вас понесло в ті каменоломні? — сердито запитала мати. — Чи вам робити нічого, у старих каменоломнях, кажуть, оточенці переховуються, ще приймуть вас за поліцаїв, постріляють.

— Так уже сталося, — винувато промовив Юрко, — добре, що пощастило вийти звідти.

У цей час на ґанок вийшла Леся, усміхнувшись, сказала Юркові:

— До тебе товариш приходив.

— Який товариш?

— Славко Олефіренко. Казав, що завтра зранку знову прийде, просив, щоб ти дочекався його.

Юркові стало легко, що мати більше не мучила розпитуванням, що раптом Леся заговорила приязним голосом і що Славко після тих зборів прийшов до нього…