Розділ одинадцятий КЛЯТВА НА ВІРНІСТЬ

— Сьогодні не буду, бо це буде з мого боку нечесно, — відповів Славко. — Я мушу трохи зачекати…

— Скільки ж ти будеш чекати? — зневажливо кинув Гончар. — Може, зачекаєш, поки Червона Армія вижене фашистів з нашого села?

Славко взяв у руки кашкет, сказав вибачливо:

— Я краще піду. І ви не гнівіться на мене… — У голосі Славка забриніли сльози. — Я не боягуз і не зрадник… І ви не бійтеся, я нікому нічого не скажу, жодного слова…

Славко вийшов з хатини і поволі, ніби на його худі плечі ліг якийсь невидимий, непосильний тягар, поплівся до хвіртки. Трохи постояв біля неї, оглянувся на будинок і вийшов на вулицю.

Усі у хатині сиділи розгублені, як у воду опущені. Навіть завжди весела, непосидюща Люда Щербань і та мовчала, стривожено кліпаючи густими віями. Ніхто не міг збагнути, чого так несподівано і незрозуміло повівся Славко. Може, злякався, не захотів ризикувати життям своїм і своєї родини? Але чому ж не сказав про це відверто? Чи, може, сталося щось таке неждане, що не давало йому, приймати присягу? Тільки що може стати на перешкоді чесному, відданому Батьківщині хлопцеві, синові фронтовика, щоб піднятися на боротьбу з фашистами? Тут уже ніяких сумнівів бути не може.

— А що як Славко піде в поліцію, — злякано озвався Віктор Базик, — і розповість про наші збори? Нас одразу схоплять і перестріляють, як тих куріпок.

— Не пощастило нам, — розгублено знизав плечима Валерка Зазірний, — не встигли прийняти присягу, а вже отака осічка! Не можна так, Іване, діяти…

— А як можна? — сердито запитав Гончар.

— Сам же казав, — вголос міркував Валерка, — що поспіх тут ні до чого. Не можна отак огулом усіх скликати на збори, як ти скликав. Треба було спочатку з кожним зокрема поговорити, розвідати, хто що думає.

— Що тут розвідувати? — обурився Іван. — Хіба ж я не знаю кожного з вас? Чи, може, кожному не довіряти?

— Не гарячкуй, Іване, — зважуючи кожне слово, заперечив Зазірний, — вірити треба, але й проявляти постійну обережність мусимо. Інакше й справді можемо опинитися в гестапо. Он у Бірках створили хлопці підпільну групу. Завербували до неї поліцая, а він і видав всіх фашистам. Постріляли підпільників без суда й слідства. Кожен з нас повинен пам'ятати, що ми живемо зараз на території, окупованій ворогом.

— Дуже вже ти розумний, — розсердився Гончар, — говориш, як по писаному. А як же мусимо діяти? Як? Сидіти і всього боятися, нікому не вірити, нікуди не встрявати?..

— Не треба сперечатися, — заспокійливо озвалася Надя Цимбал, — давайте краще обміркуємо становище, в яке ми потрапили. Що робити, якщо Славко донесе про нашу підпільну групу?

— Не донесе Славко, — впевнено заперечив Юрко. — Він чесний хлопець. Я головою за нього ручаюся…

— Це добре, що ти ручаєшся за свого товариша, — М'яко заперечила Надя, яка разом з Гончаром вчилася в дев'ятому класі, — але давайте візьмемо найгірший варіант. Славко злякався, пішов у поліцію і про все розповів. Що робити в такій ситуації?

— Всім відмовлятися! — наказав Гончар. — Нічого не знаємо, ніякої розмови про підпільну групу не було! Ні про директора не йшла мова, ні про збирання зброї.

Надя на знак згоди кивнула головою, але запитала Гончара:

— А що говорити, якщо у поліції почнуть допитувати чого ж ми зібралися в Андрія?

— Чого зібралися?.. — перепитав Іван. — Тут треба щось придумати…