Розділ дев'ятий ПРИХІД СТАРОСТИ

Мати посадила Лесю й Юрка за стіл, підсунула до них смажену рибу, сказала:

— Снідайте та підемо копати картоплю, бо всі повинні вийти на поле.

Староста налив чарку горілки, побажав усім багатства та здоров'я, випив, похвалив:

— Гарна, як вогонь, і калганом пахне. Отака горілка була в нашому шинку. Як усе буде гаразд, попрошу в коменданта дозволу і відкрию в селі шинок. За рік-два матиму мішки грошей.

Староста не втримався, знову налив чарку горілки, випив, заговорив довірливо:

— Тільки найперше треба думати, як уціліти, не простягти ноги передчасно. Ситарчука вам треба остерігатися, чогось він на вас косо дивиться, вважає більшовицькими поплічниками, каже, що через таких, як твій Василь, і довелося йому втеряти свій хутір.

— Що йому той хутір спокою не дає? — здивувалася мати.

— Не кажи, Маріє,— заперечив Щупак. — Хутір — велике діло! Це все одно, як твоє царство, а ти цар тієї держави.

— Так і в вас був хутір, а ви ж людям зла не робили. І що міг вдіяти мій Василь, як погнали його в ті червоні козаки? Хіба він по своїй волі пішов?

Щупак налив третю чарку горілки, випив, закусив солоним огірком.

— Згадала ти, Маріє, про хутір, і розтривожила давню рану. І в мене злість на серці. А мусив погамувати ту страшну злість, сховати її подалі, нікому не показувати свою зранену душу. У мене чотири сини, про них думав. І самому жити хотілося. Ти он нагадала: погоріли! А знаєш, хто спалив мою садибу — будинок, повітку, клуню, скирти, все обійстя?

— Звідки про те мені знати? Ваш лютий ворог вам таке зло заподіяв…

Староста болісно розреготався:

— Ворог, кажеш! Сам я спалив! Своїми руками, — Щупак простягнув перед собою чорні жилаві руки з довгими брудними нігтями. — Заплакав кривавими сльозами і спалив. Хай, думаю, моє добро за димом піде, а ворогам не дістанеться. Спалив свій хутір, і в мені всередині щось вигоріло. Краще й не думати. Краще про таке й не говорити! Не стало в мене хутора і перетворився я на птаха з перебитими крилами. От і радію приходу німців, бо моїм ворогам тепер теж смаленим запахло.

Староста поглянув на Лесю, стенув плечима:

— Не придумаю, як же бути з вашими біженцями, як їх лишити у селі без документів. Хай, може, мандрують собі далі, бо в нас режимне село — гестапо всіх підозрілих винюхувати буде. Спровадить їх Ситарчук у жандармерію. І вам клопіт буде, хоч ви люди без політики.

— А ви щось придумайте, Юхиме Мартиновичу, — знову порадила мати.

Староста поклав на тарілку смажену щуку, запитав матір:

— А чого ти, Маріє, так уболіваєш за своїх біженців? Хто вони тобі такі? І не сват, і не брат, а ти аж підскакуєш, щоб їм підсобити.

— І сама не знаю, Юхиме Мартиновичу, — роздумливо відповіла мати. — Люди ж вони. І дівчина яка вродлива! Ви самі здивувалися, як вгледіли. Мо, й невісткою буде!