Розділ дев'ятий ПРИХІД СТАРОСТИ

Мати відкрила скриню, дістала блискучу чорну коробочку, дала старості. Той відкрив її, схопив золотий перстень, прикусив його на зуби, захоплено вигукнув:

— Золото! Справжнє, вищої проби.

— От і візьміть собі цей перстень, — озвалася мати. — Може, комусь треба буде підмазати, бо тут як не помажеш, то й не поїдеш.

Щупак на знак згоди кивнув головою:

— Так воно, так! Тепер, коли в руках маєш таку річ, і думати веселіше. І тобі, Маріє, не жаль перстня?

— Як вам сказати, Юхиме Мартиновичу, — затнулася мати, — звісно жаль. Тут так, як у тій приказці, жаль і кума, жаль і пива. Тільки кума все-таки більше жаль, ніж пива!

Староста задумався, пильно поглянув на матір.

— Хай зайдуть твої біженці, подивлюся на них, бо як вони євреї, то ніяке золото тут не допоможе. Хай хутчій беруть ноги на плечі і тікають світ за очі.

Мати покликала Лесю, увела її в хату, сказала старості:

— Оце дівонька наших біженців, Леся, а мати її хвора лежить, хочете, зайдіть на ту половину будинку, побачите.

Щупак поглянув на Лесю, вираз обличчя його трохи пом'якшав.

— Славна дівчинка. Господи прости, що я дивуюся. Отаке ж вродливе зародиться, не дівчина, а квіточка!

Мати поставила на стіл графин з горілкою, тарілку з салом, миску з смаженою рибою, солоні огірки.

Очі в старости весело забігали, як у кота, коли він з'їсть мишу, голос подобрішав:

— Тепер можна й чарку випити. Слава богу, що послав нам наших визволителів. І ми стали людьми. Зараз усі так і підскакують: «Юхим Мартинович! Юхим Мартинович!» А раніше й не бачили, пройде мимо — і не рохне!

Мати поставила на стіл дві чарки, сказала:

— Гріх вам, Юхиме Мартиновичу, таке казати. Я до вас завжди добре ставилася. Пам'ятаєте, як ви погоріли, вся ваша родина лишилася без притулку… Хто вам допоміг? Хіба ж не я віддала вам безкоштовно хату бабусі Улити, і борошном вам допомогли.

— Твоя правда, Маріє, все, що ти кажеш, правда, хоча й не вся! Бо не все ти знаєш, а я мовчав та нічого не говорив. Тільки Щупак нічого не забуває, він все пам'ятає, як хто до нього ставився. Я й прибіг, щоб лиха не було. Є наказ усім біженцям пройти реєстрацію. Отут і можна спіткнутися. Є документи? Нема документів! І просимо вас у гестапо. А не пройдуть біженці реєстрацію — і їх господарів доводиться брати на цугундер. Ситарчук старається, набиває собі ціну. Тільки чуєш: «Вішай! Стріляй! Спровадити в гестапо!»

— А чого це він так розходився?

— Чого, чого! Хутір у батька був? Був. А де він тепер? Загув. І п'ятдесят десятин земельки було! І млин, і олійниця. А батько на висилці й помер. Ситарчук від батька прилюдно відмовився, в газету статтю написав, як про глитая-ворога. Усе добро державі, а в серці затаїв помсту. Як почалася війна, добровільно пішов у Червону Армію — і в першому ж бою здався німцям в полон, його й направили в зондеркоманду. Німці розстрілювали євреїв, а Ситарчуку доручили дивитися, чи нема в тих розстріляних золотих зубів. Як є, виривати і здавати тій зондер-команді. А тепер Ситарчук повернувся в село разом з паном Майєром. Сподівається, що й хутір незабаром повернуть. От і старається, щоб німця не гнівити.