Розділ без назви (1)

 Генерали, офіцери, гауляйтери, продажні жінки вискакують з машин і падають живі й мертві в багнюку.

 — Вооздух!

 Друга хвиля «ілів». Третя. Четверта.

 — Гальт! Куди?

 — Я! Я туди...

 — Тікати? Старий український пес! — Брудний офіцер підповз до Грибовського.

 — Ви мій наказ одержали?

 — Ні, пане полковник, — зблід Грибовський, пізнавши з голосу Шредера й відчуваючи, що він попався.

 — Перевірю... Тільки дарма ви намагаєтесь вислизнути з ваших боліт.

 — Я...

 — Ви підете в тил для диверсій.

 — Я втратив всіх людей.

 — Брешете! Ви завжди брешете, чорт би вас узяв! Майте на увазі, виходу у вас нема. Про перехід до більшовиків, натурально, можете не думати. Однак вам там вірьовка. Але тут бережіться! Зрозуміли? Не забувайте, що я вас уже раз розстріляв. Виходить, ви стріляний, тобто караний, тобто винуватий, зрозуміло? Чорт би вас забрав з усім вашим народом.

 — Пане полковник!

 — Всі ви нас ненавидите! Розкусив я вашу Україну, прокляті. О, будь він проклят навіки, той час і той день! — згадав фон Шредер старого вчителя Рясного, його пророчі слова перед розстрілом.

 — Ляга-а-ай!!!

 Все бухнуло в грязюку,

 Командуючий фронтом генерал фон Бреннер сидів у безнадійно загрузлому посеред дороги «опель-адміралі».

 Навколо нього по коліна в рідкій багнюці стояла група штабних офіцерів.

 Офіцери ледве тримались на ногах. Багато днів відступали вони під могутнім натиском Радянської Армії. Поглядаючи назад, на схід, на чорні поля й розмиті дороги, де залишилась вся їх техніка, вони не раз падали долілиць куди попало, рятуючись від авіації. Охоплені психозом оточення, вони кидались на всі боки й, кленучи долю, брели, ледве тягнучи ноги.