Розділ без назви (1)

 — Хитрющий? — застогнав Орлюк. — А чому ви не воюєте?

 — Це воєнна таємниця. Він питає, чому ми не воюємо. Ми не можемо на це вам відповісти.

 — Чому?

 — Ми хочемо ввести в оману противника.

 — Неправда! Де ваші солдати? Подати мені ваших солдатів!!!

 Джентльмени зникли. З'явились веселі солдати, зовсім не схожі на відомих Орлюкові солдатів. Вони грали на губних гармошках бравурний мотивчик і посміхалися до Орлюка, як у театрі.

 — Струнко! — закричав Орлюк, підводячись на закривавленому столі. — Ви ображаєте мої рани!!

 Солдати вмить зникли.

 На їх місці з'явився хірург і поклав на обличчя йому білу марлеву маску.

 — Ай!.. Ай... Ай... Виходь на війну! — заплакав Орлюк і зірвав маску. Потім він підвівся з столу. І тут він помітив, що він величезний, метрів з двадцять, коли не більше, заввишки. Він стояв закривавлений на п'єдесталі, як пам'ятник, освітлений прожекторами. На ньому була його солдатська шинель. Голова його майже торкалася стелі великого залу.

 В залі повнісінько добре вдягнених крихітних незнайомих людей.

 Вони дивились на нього зворушено й байдуже співали знайомий дорогий мотив.

 Раптом він покинув їх. Він зробив це якимсь одним рухом і полинув до хмар. Потім він плив морем, чи, вірніше, не плив, а летів понад морем, без літака, просто, як пташки, і море клуботіло під ним, як велетенська ваза з перлів, і звучала дивна музика, а над морем клуботіли такі ж казкові хмари. І все звучало захватом безмежжя, безкрайності.

 Потім він опустився на воду, і ним почало кружляти з неймовірною швидкістю й раптом потягло вниз, у бездонну водяну воронку.

 — Іваночку, Іваночку! — почулися крізь музику здалеку звідкілясь рідні голоси.

 — Іваночку! — кричали на березі його батько, мати, дід, сестри та Уляна.

 Тоді, зібравши останні сили, він виринув з ворон-ки на поверхню й закричав:

 — Я тут! Живу-у!..

 — Молодець! Оце я розумію, оце боєць! Під хлороформом, з-під ножа подає сигнали! — казав хірург, обробляючи пораненого Орлюка, якому все це примарилось.

 — Живи, любий мій! Живи хоч сто років... Бинт?