Розділ «ТАЄМНИЦЯ СЛОВ'ЯНСЬКОЇ АБЕТКИ»

Ось як виглядають (у нашій транскрипції) заключні рядки головного етруського напису на золотій пластинці з Пирги: «Авил ени ака пулу мква». Переклад: «Роки — вони як поле макове».

І все це не могли прочитати західні аси лінгвістики… А можливо, не хотіли?

Я схильний вважати, що не хотіли. Прорив в етрускології відбувся зовсім недавно, оскільки не хотілося «освіченій» Західній Європі підняти завісу над «Світом Припонтиди». Адже стає зрозумілим: ніби гілки могутнього дерева, стародавні й сучасні мови Європи сходяться до спільних коренів, до єдиного витоку: нашої Аратти, лінгвістичного «казана» яфетичного світу. Це особливо ясно стало після третьої сенсації.

Третя сенсація: у 1995 році вже згадуваний лінгвіст-шумеролог А. Кифішин відкрив протошумерські письмена на півдні України (в районі Мелітополя), датовані трьома тисячоліттями раніше, ніж глиняні таблички Дворіччя, які досі вважалися першими пам'ятками писемності. Газети з цього приводу писали: «Це перевертає уявлення про стародавню культуру. Досі вважалося, що історія почалася у «благодатному півмісяці» (в районах нинішніх Сирії та Лівану). Тепер з'ясовується, що шумерські перекази сформувалися не в колі землеробських районів Межиріччя, а пов'язані з…Кам'яною Могилою, що біля Мелітополя». Далі йдеться про те, що в археології здійснив колосальний прорив не історик, а лінгвіст. «… І жителям Росії, і жителям України, — продовжує газета, — буде приємно усвідомити, що на їхній землі відкриваються вогнища світової цивілізації. Фраза із старого анекдоту «Росія — батьківщина слонів» стає ледь не пророчою» [Независимая газета. — 1996. — 14 мая].

Причому тут Росія — важко сказати, адже відкриття пов'язане з півднем України. Від Мелітополя до Росії далі, ніж до Туреччини. Але факт справді сенсаційний, і передусім в галузі історичної лінгвістики. Він свідчить: існувало протослов'янське, або, якщо хочете, протоукраїнське, коріння писемності, яке стосується усього післяпотопного світу.

СЛОВ'ЯНСЬКА МОВА ВІД НАЙДАВНІШИХ ЧАСІВ

Славянский язык — это индоевропейский язык, в целом сохранивший архаичный тип.

Л. Менье

У біблійного Фарсіса (Тарсена) та його синів була одна корінна мова, принесена з Півночі в Аратту арійськими народами Ювала і Тубала. Мається на увазі санскрит, який існував не тільки як ведична мова, але і як пракрити (так звана мова практики).

Ведичний санскрит вважався священною мовою брахманів (волхвів). Він, як і відповідне письмо, не зазнав істотних змін. Це була мова посвячених, своєрідний тайнопис, її і понесли сини Тарсена по всьому Західному світу як важливий атрибут великого духовного учення Сонячного Мітри. Вона стала сакральною, лягла в основу Старого Завіту, Пракрити контактувала з місцевими говірками, зазнавала впливу різних соціальних прошарків, регіонів їх проживання, а відтак постійно трансформувалася, як і засоби її фіксації. Крім алфавітного письма, в Аратті використовувався клинопис (складове письмо), принесене прашумерами, різноманітні види демотичного (народного) письма, зокрема вузликове. Застосовувалося також і рунічне письмо. Знаменита глаголиця, до якої ми ще повернемося, являла собою суміш санскритської абетки та північно-європейських рун [Слід зазначити, що в літературі розрізняють європейське (західне) та азіатське (східне) рунічне письмо].

Йшли століття й тисячоліття. Окрім національної диференціації, мала місце і складніша для розуміння функціональна лінгвістична диференціація. Санскрит (усний і писемний) у своєму первісному нордичному вигляді є універсальною мовою. Він виступає і носієм трансцендентних учень (високої духовності), і базою прагматичних (позитивних) знань, і комунікативною системою суспільства. Фахівцями доведено: санскрит багатший і глибший, приміром, за англійську мову.

Знання, представлені санскритом, неможливо з достатньою адекватністю відтворити англійською мовою. А навпаки, виявляється, можна [див.: Чаша Востока. — С. 81].

В Аратті відбувся «розподіл» різних сторін великої універсальної мови, яка відзначалася синкретизмом, що характерно для четвертого історичного кола розвитку людства [Зустрічаються і радикальніш! судження про лінгвістичну першість Аратти: «Розвиток археології показує, що українська мова передує грецькій, шумерській, єгипетській, іранській» (Червоний В. Г. Українське словотворення від Трипілля до Іудеї. — Рівне, 1995. — С. 4)].

Як правило, підкреслюють, що санскрит склав основу усім індоєвропейським мовам. Але не завжди помічають, що ця основа по-різному впливала на них. Так, мови старогрецька й латинська (від пелазгів, етрусків) увібрали в себе прагматичну сторону санскриту, тобто його здатність виступати базою наукових знань, знаряддям освіти. Ця інтелектуальна функція санскриту якраз і надала величі античним мовам. Ученим ще належить ґрунтовно дослідити коріння грецької та латинської мов, які через пелазгів та етрусків сягають нашої Аратти.

Далі. Санскрит є мовою молитов, священнодійства, пророцтв. Ця його властивість (через антів, кельтів, венедів, склавинів) перейшла до староруської мови і відповідно в її абетку. Саме тому мова русів (слов'ян) неспівмірна з античними мовами за набором позитивних (прагматичних) понять. З огляду на це наша мова бідніша за грецьку й латинську. Зверніть увагу на засилля в ній іншомовних інженерних, технічних та наукових термінів.

Водночас праслов'янська мова самодостатня і незрівнянна щодо фіксації духовних параметрів людського буття. В цьому плані нам (українцям, росіянам) не бракує термінів і понять. Навпаки, їх у нас позичають. Немає кращого засобу для вираження православного Вчення Божого, невичерпності Божественного Абсолюту, Господа Бога, вселенського розуміння суті Людини, її творінь, її душі, найскладніших проблем життя і смерті, аніж велика слов'янська мова та її абетка. Так, вона слабіша (бідніша) як знаряддя фіксації фізичних реалій від латинізованих мов Європи. Одначе це, як мовиться, справа наживна. Головне, що наша мова глибоко і всеохопно виражає сферу духовного, те, до чого прагне у своєму розвитку людина й людство на шостому колі всесвітньої історії.

Вище йшлося про різні гілки величезного «лінгвістичного дерева». А тепер спробуємо з'ясувати, куди сягає його коріння. Одразу зазначу, — в землі Північного Причорномор'я. До такого висновку схиляють дослідження німецьких істориків, лінгвістів-сходознавців Г. Вірта і А. Побеля. Як відомо, це вони були ініціаторами археологічних розкопок на півдні України в 1942–1943 роках, мета яких — віднайти лівоарійське коріння «нордичної» раси. І дослідники мали рацію. Шумери-лівоарійці у дотрипільські часи жили саме на землях Аратти. Очевидно, знайдені під час розкопок докази дали змогу Вірту висунути версію про нордичне, арійське походження протописемності: фінікійців він тепер подавав не як винахідників, а лише ретрансляторів алфавіту нового людства. Однак точка зору вченого на спільність протомови індоєвропейців і стародавнього рунічного письма в середині 30-х років (напевно, на догоду фашистській ідеології) трансформується. Він починає говорити про протогерманське походження алфавітного письма. І все-таки. Великий інтерес німецьких вчених до протоукраїнських могильників у 40-х роках дає підстави вважати, що батьківщиною алфавітного письма є земля Аратти.

Російський дослідник А. Кифішин, мабуть, лише повторив відкриття, здійснене Г. Віртом стосовно тотожності шумерського письма Кам'яної Могили (під Мелітополем) і клинопису Месопотамії.

Як би там не було, але центр походження писемності вдалося «зсунути'' із Месопотамії та Фінікії далеко на північ, виявити глибинні зв'язки алфавіту з письменами Північного Причорномор'я та Центральної Європи.

Відомий російський історик-традиціоналіст О. Дугін пише: «Нові дослідження… ще раз підтверджують висновки професора Германа Вірта про походження протописемності і пов'язаного з нею міфосимволічного комплексу з єдиного нордичного джерела, з проторунічного кола, а не з фінікійського близькосхідного культурного центру, який був, у свою чергу, лише одним з багатьох регіонів поширення рунічного письма (через шумерів, які прийшли з Аратти — Ю. К.) і рунічної мудрості. Руський і слов'янський світ (точніше, праруський і праслов'янський — Ю. К.) із своєю дохристиянською символікою є одним із прикладів нордичної (арійської — Ю. К.) традиції, яка зберегла багато із своїх аспектів цільними і недоторканими, у той час як інші культурні форми Європи зазнали впливу вторинних змішаних культур Півдня, далеких від північної чистоти й духовної прозорості, властивих примодіальній гіперборейській традиції» [Дугин А. Мистерии Евразии. — С. 167].