Розділ «X»

- Але, бачте, гм… треба й для себе жити, й дбати, і себе не забувати, - знов обізвався старий.

- Без загонистих людей, без ідеалістів не було б ворушіння навіть в житті історичнім. Стояло б болото й застоялось би, і в йому розплодились би жаби, та пуголовки, та усякі гади, а чаплі та бусли дибали б собі спокійненько та хапали б їх для своєї поживи. Історія й людське життя часом вимагають людських жертв, - сказав з пафосом Комашко, і його очі блиснули; голос став голосніший і твердіший.

- Воно, бачте, теє-то, так, але… гм… луччих людей часом палили в багатті, - обізвався Навроцький.

- Нехай і палили, але з того попелу повстала жива сила, -сказав Комашко, - а її ніколи не спалять лихі люде.

Саня глянула йому в очі.

«Я з тобою ладна й в вогонь кинутись, - подумала вона. - Згориш ти - згорю й я».

Старий батько похилив голову й задумався… Турбота заворушилась в його серці…

Сиза імла розстелялась по морі. Скелі ніби жевріли жаром на сонці. Море, гладеньке й лиснюче, лежало в скелистих берегах, як дороге дзеркало в темних рамах. Був той вечірній пишний час над морем, коли жива душа несамохіть розімліває; почутливе серце знехотя стає живіше, добріше й почутливіше.

- Ніяка сила не спроможеться погасить в мені святого вогню, - тихо обізвався Комашко.