Розділ «X»

Комашко сів поруч з Навроцьким.

Навроцька пиндючилась і дивилась пильно на море, неначе вона вгляділа там якесь диво.

- Чи давно вернулись з Кишинева? - спитав Комашко в Навроцького.

- Вчора. Позалатував деякі дірки в канцелярії та й махонув на Великий Фонтан до своїх, - сказав Навроцький. - На лихо, ще й предсідатель наш махнув на ціле літо за границю; роботи в мене по самісіньку шию.

- А де ж Олександра Харитонівна та Марія Харитонівна? - спитався Комашко.

«Нащо йому моя Маня здалася? Чи не думає він часом присвататись до моєї Мані? Мабуть, прочув та рознюхав, що в неї двадцять п'ять тисяч приданого… Я йому покажу Маню!» - думала Навроцька, насупивши брови.

- Харитоне Кириловичу! Я прийшов до вас з великим задля мене інтересом. Я люблю Олександру Харитонівну і прошу в вас її руки. Прошу за це й вас, Раїсо Михайлівно, - обернувся Комашко до Навроцької з делікатності.

- Голубчику! Вікторе Титовичу! - крикнув Навроцький і схопився з місця. - Кращого зятя для своєї Сані я й не бажаю.

Комашко встав і собі з місця. Навроцький обняв його й тричі поцілував.

«Ще й цілується… Ото велика радість! Чи то варто?» -подумала Навроцька.

- А ви, Раїсо Михайлівно, не будете проти мене? - спитався Комашко в Навроцької.

- Я?.. Я нічого не маю проти вас. Та я й не мати для Сані. Вона мене ні в чому не слухає і в цьому ділі, напевно, не послухає, - сказала Навроцька, цідячи слова неначе через густий цідилок.

- Хоч буде з ким поговорити по щирості, - сказав Навроцький. - А то знаєте, як у нас буває: гм… гм… з панами говори, та й бійся; з товаришами говори половинкою язика; з начальством говори тільки кінчиком язика; з чужими говори обачно й стережись; тільки з жін… - сказав Навроцький та й замовк і прикусив язика, зирнувши на жінку скоса.

«О! вже заляпав не кінчиком язика, а цілим лопатнем до самої пельки», - подумала Навроцька.

- Ота машкара на мені при людях намуляла вже добре щоки, - знов обізвався Навроцький. - А перед вами, Вікторе Титовичу, мені якось вольніше говорить. Саня вас любить, - я це знаю, але, бачте, в теперішніх деяких дівчат увійшов якийсь новий дух, хоч дух не злий; вона морочить мене з тими вищими курсами. Припала їй охота вчитись в університеті.

- Я за це знаю. І цей університет став мені на дорозі до щастя. Але я не проти університету, - сказав Комашко.

- А я б хотів, щоб моя Саня не втратила вас; буде мені шкода вас, - сказав Навроцький і чогось засмутився. - Сказати правду, Саня таки любить поставити на своєму, бо вона таки нездатлива, а я їй ні в чому доброму не спиняю й не заважаю їй.

В той час по вузькій стежці, що вилася по крутій горі, йшли з купання Саня та Маня з горничною.

Навроцький вглядів їх і махнув до їх рукою: йдіть, мов, швидше, гостинця дам. Панни вийшли на гору. Комашко побіг їм назустріч і привітався до їх. Він глянув на Саню, і його здавило коло серця. Саня зблідла, схудла. Щоки позападали, очі пригасли, і тільки на середині блідих уст притаївся рум'янець, неначе на листочках рожі в осередку, що в'яне й посихає на сонці в страшенну спеку.

«Ще місяць перед цим була свіжа, як квітка цвіла, а тепер така стала, як квітка в'яла», - подумав Комашко й зітхнув. Він прочитав на її блідому виду, як у прозірній книжці, усі муки, які вона перетерпіла за той місяць, догадавсь, що вона дуже перепечалилась.