Розділ «X»

- Ваша правда, Олександро Харитонівно, - обізвався Комашко. - Наші панни, як тільки виплигнуть з гімназії..

Старій Навроцькій чомусь здалося, що її влучила куля в самісінький лоб. Вона не стерпіла.

- Який тон! Хіба панни кози чи зайці, що вони плигають? - обізвалась Навроцька.

- Гм… Трохи, трохи схожо, - сказав Навроцький.

- Як вискочать з гімназії, то зараз тягнуться за аристократизмом, - говорив далі Комашко. - Вони мріями ганяють по багатих салонах, марять за убори, їм треба або модної французької мови, або панської офіціальної великоруської. Український язик вони викурюють з дому, бо ним говорить простий народ. Просвічена українка первий ворог України й українського народу, бо вона відрізняє ще в колисці своїх дітей від народу.

Саня глянула просто в очі мачусі. Навроцька почутила, ніби куля вдарила її в самісіньке серце.

- В мене так не буде. О, я не вижену народної мови з своєї сім'ї, - обізвалась Саня.

«Ще й не вінчалась, а вже говорить за своїх дітей. Пропаде моя Маня! Усякої небезпечної нісенітниці отут наслухається».

Навроцька почутила, що вона уся ніби наскрізь прострелена, схопила свою Маню за руку і встала з місця.

- Ходім, Маню, та зготуємо чай, ніж маємо гаятись отутечки, - сказала вона до своєї дочки.

Стара пішла з дочкою через вигон, і незабаром її й Манина постать заманячіли між хрестами та могилами монастирського кладовища, кудою вилася стежка. Комашко дивився їм услід і думав: «Там тобі місце! сама втекла од живих людей на моральне кладовище і дочку потягла; заморозила живцем молоду чесну добру дівчину і з живої, гарної на вроду дівчини зробила єгипетську мумію».

Батько з дочкою та Комашком сиділи й мовчали.

Червоний світ сонця облив високий берег, високі кручі. Небо було чисте, синє, як шовковий синій намет. Море лисніло. Сиза легка імла впала на далеке море. Тиша, тепло. Якась благодать розлилась в небі, на морі й на землі. Радість, спокій злинув на серце молодого Комашка. Щастя розворушило його серце, зачепило його гуманні мрії.

- Усей вік свій до самої смерті не забути мені цього пишного вечора, - тихо й неначе сам до себе обізвався Комашко. Ці слова були ніби луною його передніших потаємних думок, його щасливої душі.

«Думи мої неначе летять на крилах. Мислі мої ширшають, серце стало гарячіше, - думав Комашко. - Я ладен вхопити в обнімочок ввесь світ, бо неначе вдруге на світ народився».

- Добре жити для себе, але сто раз вище й краще жити ще й для других людей, нести між люде добро, розсипати гуманні ідеї, дбати за людське щастя, жити для високих ідей і вмерти за їх, - знов обізвався Комашко, неначе розмовляючи сам з собою.

- Гм… Може, ваша й правда, - обізвався Навроцький, - але… але…

- Моє серце каже, що ваша правда, - обізвалась Саня.

- Але, дочко, гм… гм… ти таки добре загониста, та й, ви, Вікторе Титовичу, загонисті в думах. В житті, гм… коли б ви часом не загнались… бо в житті - буває усяково…

- Тепер життя людське в нас поламане, покалічене, покручене, - сказав Комашко.