Розділ «II»

- А ви он де? Добривечір! - сказав голосно Селаброс. -Поезія! картина природи! май!

Панни озирнулись. Надя аж жахнулась, аж кинулась.

- А я вглядів, як ви йшли вулицею, й мерщій повернув сюди в садок. Швидко ж ви йдете! Гнався, гнався, та й не наздогнав вас. Прудкі ніжки маєте, - сказав Селаброс.

Опізнившись на чай до Мурашкової, Селаброс став за вуглом одної улиці й кмітив, куди піде гулять Надя. Він завжди слідкував за нею, де ступали її ноги: це в його була звичка - слідкувати або засідати на засідки на паннів.

Надя почервоніла. Вона невимовно зраділа, і в неї очі заблищали й заграли. Селаброс задивився на її очі. Він сів на лавці й мовчав.

Саня почала розмову. Вона переговорила своє й замовкла. Ніхто не обізвався й словом. Селаброс мовчав, Надя мовчала. Махнівська почала розмову, але їй розмова ніби рвалась і до кінця не доходила.

Саня постерегла, що вона й Махнівська тут зайві.

- Ходім, Махнівська: маю роботу, а ти мені поможеш в тому ділі, робота мала - за одним присідом і зробимо, - сказала догадлива Саня й встала з лавки.

Махнівська й собі встала, і вони пішли з садка. Селаброс довгенько мовчав і дивився на долину. Мовчала й Надя. І вона дивилась на долину, але нічого не бачила. В неї серце дуже тривожно тріпалось: вона почувала кожний рух його, чула кожне тріпання.

Селаброс поглядав на Мурашкову скоса, крадькома, не повертаючи до неї голови. Він примітив, що в неї щоки наче займалися й згодом ніби запалали.

Селаброс помовчав і знов скоса глянув на Надю.

Він був дуже досвідний і знав усі зміни дівочого серця; вмів читать по виду, по рум'янцях, по очах, як по книжці, і знав усі звивки серця, усі зміни почування. Очі в його стали хитрі, по-азійському хитрі, неначе в крамаря, котрий постеріг, що вже настав час останній раз забожитись - і покупець пойме йому віри, і він піддурить покупця…

«Час настав; треба приступати. Вона моя. Який цікавий роман! І як швидко дійшов він до щасливого кінця!» - подумав Селаброс.

- Ви так задивились на долину? Яка пишна долина! Є на що задивитись, - сказав Селаброс. - Якби ще тут по один бік долини було море… Я люблю море, може тим, що я зріс над морем.

- І я люблю море, - обізвалась Мурашкова, ледве вгамувавши своє серце. - Я не люблю тих дріб'язків краси природи, тих листочків та квіточок. Люблю велике море, як люблю високі поеми генія.

- Ви любите великі думи, високі поривання людського розуму? палкі поривання серця? Чи так? - спитав у Наді Селаброс.

Надя помовчала й подумала.

- Люблю і високі поривання людського розуму, і високі поривання людського серця, - сказала Надя, - але більше за все люблю розумне й корисне діло.

- Одначе ви служите в банку й порпляєтесь в нудних цифрах? - спитав у неї Селаброс.

- Ця служба зовсім негодяща, сушить мене, неначе літня спека землю. Але мушу служити, хліб зароблять, - сказала Надя.