Розділ «II»

- Ой ти! - І Зоя вжарти вдарила легенько по плечі Саню. - Ож вийди та подивись, який гарний гість: як сонце! - сказала Зоя.

- Ого! Ще попечусь, коли він такий, як сонце, - обізвалась Саня.

- Як місяць повний! - сказала Зоя.

- Коли такий, як місяць, то вийду до його: не так страшно, - сказала Саня.

- Ож глянь, то й побачиш. Ой моя біла овечко! Як побачиш його, прокинеться й твоє серце. Покинеш свої книжки та й позакидаєш їх на горище. Не бійсь, не видержиш! - сказала Зоя, і її гострі чорні очі заблищали. Видко було, що в неї в серці ще й досі тлів огонь і не погас.

- Ну, ні! - сказала Саня. - Лучче позакидаю бороди на горище: може, мишам на кубла знадобляться.

- Ой-ой, моя біла леліє! не знаєш ти ще світу й життя, - сказала Зоя.

Зоя поставила на піднос мисочки з варенням і три стакани холодної води.

- Щось там прийшло дуже цікаве, що ви наготували йому «дульчеца ку апа речи» (варення з водою), - сказала Надя по-молдавській.

- А хто передніше піде? чи «дульчеца», чи Надя? - сміялась Саня.

- Надя попереду, - сказала Зоя. - Надю, йди.

Надя причесала голову й вишла в світлицю. Коло вікна на стільцях сиділи два смирнські старі греки, агенти одної фірми. Один був старий, сивий, з короткою сивою бородою й з сивими бурцями. Його довговасте смугляве лице було ніби вставлене в білі рамки. На йому була одежа балканська: кафтан і ряса, зовсім як в духовних; кафтан був підперезаний широким на п'ядь парчевим поясом. Він курив люльку з довгого цибука.

Другий агент був нестарий чоловік в європейському убранні. Селаброс сидів спиною до дверей і балакав з ними по-грецькій.

Надя Мурашкова одчинила двері в гостинну. Селаброс оглянувся, схопився з місця й пішов до неї назустріч.

- Аристид Селаброс, син приятельки вашої матері, - промовив він до Наді по-грецькій.

- Я дуже рада познайомитись з вами. Моя мама вже казала мені за вас, - сказала Надя й подала йому руку. Селаброс здавався для неї тепер ще кращим, ніж вранці в парку: рівний станом, як струна; розкішні чорні кучері, м'які, як оксамит, лисніли проти сонця, наче воронове крило; очі не суворі, а ласкаві, ніби солоденькі; їх гострий блиск наче пригас. І ласка та любов світились в очах, як він пильно-пильно глянув Наді в очі.

Надя зрозуміла ту німу розмову очей, що говорить часом голосніше й виразніше од слів. Вона почутила, що на її вид ніби пахнуло теплом.

- Сідайте, будьте ласкаві, - сказала вона до Селаброса й сама сіла на старомодній софі. Софа була з високою спинкою й оббита ясною рябою матерією зеленого кольору, перемішаного з жовтогарячими квітками. На тому ясному пістрявому фоні Надина класична головка видавалась ніби намальована на картині.

Селаброс сів проти неї, вп'явся очима в її вид й вважливо кмітив за нею.

Надя примітила його пильний погляд, і її виразні, як в матері, очі заграли: неначе іскри заблищали в їх, наче замиготіло марево сонця. Світ в очах миготів, дрижав, як промінь сонця дрижить в краплях роси. Надя знала, що очі видають її почування, й прикрила їх віками. Селабросові здалось, що сонце сховалось за хмару, і в хаті стало темніше.