Розділ «ЗУСТРІЧ НА ЕКВАТОРІ»

Увечері «Капітан Кук» увійшов у гамірливу гавань Момбаси. Брязнули якірні ланцюги, заметушилися матроси, вийшли з кают пасажири з чемоданами й пакунками, меткі митні і поліцейські чиновники миттю зайняли свої місця… Антоні й Дженні сходили по трапу, що освітлювався прожекторами, останніми: їм ніби жаль було розлучатися з пароплавом, на якому вони провели три щасливі тижні.

На пристані юрмилися зустрічаючі. Під чорним куполом ночі лунали радісні вигуки, сміх, крики матросів, стук і брязкіт підйомних кранів, лайка наглядачів за неграми-вантажниками. Все змішалося в загальний хаотичний шум.

Два напівголі негри-вакамба поклали собі на голови важкі чемодани, Антоні взяв дівчину під руку, і вони потонули у різнобарвному багатоголосому натовпі…. Через кілометрову дамбу, що з'єднувала порт з материком, пройшли пішки. Вона горіла десятками електричних ліхтарів, світло яких відбивалося мерехтливими бліками у чорній воді океану. В обличчя дув сухий африканський бриз, приносячи з собою суміш запахів кофе й кунджуту і таємничий шепіт великого континенту. У старій гавані Момбаси на чорних каботажних суднах з товстими незграбними щоглами горіли жовті ліхтарі. Біля причалів гойдалися невеликі човни. Вдалині чорнів високий берег.

Вузькими асфальтованими вуличками без тротуарів Антоні провів дівчину до вокзалу. Там, на площі, обрамленій гігантськими віялами кокосових пальм, кілька торговців, голосно вигукуючи, пропонували запізнілим подорожнім банани, печиво, горіхи і навіть живих лангустів — морських раків, без клешень, але з довгими і гострими, мов списи, вусами. Бронзоволиці чемні продавці в білосніжних чалмах — індійці та араби — закликали пасажирів, що чекали поїзда, купити на дорогу їжі й прохолодних напоїв.

Другого дня, надвечір, Антоні й Дженні зійшли з поїзда на станції Екватор. Станція нагадувала військовий табір. Всюди сновигали озброєні карабінами й пістолетами білі плантатори, чиновники урядових установ, солдати. Кілька десятків чорношкірих аскарі[1], озброєні карабінами, трималися окремо, не наважуючись наблизитися до англійців.

На запасній колії стояв ешелон, усі вагони якого були забиті арештованими кікуйю[2], що виглядали з вікон і просили їсти й пити. Вартові брутально лаялись і погрожували їм зброєю.

Ще здалеку Дженні пізнала матір і брата, які виїхали зустрічати її. Дівчина кинулася до них. Брат теж помітив її і, поспішаючи назустріч, привітно махав рукою.

— Нарешті! Мама не могла дочекатися, коли вже ти закінчиш той коледж, — вигукнув він, підбігаючи. — А ти стала справжньою красунею.

— Чого не скажеш про тебе, Майкл, — зауважила Дженні, підставляючи щоку для поцілунку і оглядаючи худу, високу постать брата. — Знайомся, це мій супутник — лікар Райт.

Майкл усміхнувся і простягнув Антоні холодну, спітнілу руку.

Підійшла мати Дженні, худорлява, висока, як і Майкл, жінка. В її рухах, у виразі обличчя і навіть в одязі відчувалася традиційна англійська стриманість. Місіс Ніксон поцілувала дочку і запитливо глянула на Антоні.

— Це містер Антоні Райт, — промовила Дженні.

— Син покійного лікаря Райта? — простягнула руку місіс Ніксон.

— Так, і сам теж лікар, — відповів Антоні.

— Ми з ним випадково зустрілися на пароплаві, — квапливо додала Дженні.

— Дуже рада, — сказала місіс Ніксон. — Прошу, містер Райт, не оминати нашого дому. Ви ж, напевно, будете нашим сусідом?

— Так, я маю намір оселитися в Брайтоні, в своєму бунгало, і зайнятися лікарською практикою, як і мій покійний батько.

— От і добре. Тоді прошу в неділю до нас на обід. Думаю, вам у нас не буде скучно.

— Дякую, — стримано відповів Антоні, хоч йому хотілося сказати, що з Дженні він ніколи й ніде не нудьгуватиме.

В цей час до них підійшов поліцейський офіцер. Він, очевидно, був добре знайомий з Ніксонами, бо вони подружньому привіталися з ним.