Розділ «ЖАРИНИ НА СНІГУ»

Проте мама перевдягнула його в довжелезну дідусеву сорочку. Він такий смішний був у тій полотняній сорочці, що Михайлик запирхав. Васильок ніби не помітив того, він схилився над лавою і проводив долонею по сомові, наче відміряв:

— Оце Михайликові буде, а це — дядькові Митру, а це — нам на юшку.

Невдовзі юшка вже закипала в казанку на плитці, духмяний запах сповнював хату.

— Ось і мені тепліше стало від вашого рибальського щастя, — сказав дідусь.

Васильок з Михайликом, що вже сиділи за столом, тримаючи напоготові дерев'яні ложки, тільки перезирнулися.

За вікном тільки-тільки сіріє, а Васильок уже схоплюється, хоч і тягне до себе магнітом тепла подушка. Навпомацки знаходить на лаві старий батьків піджачок; він ще й зараз, здається, пахне соляркою, залізом — до війни батько був трактористом. Татка вже кілька літ нема, а піджачок міцний видався, носиться.

Васильок обкутується піджаком, хапає лозяний кошик, що стоїть тут же, на лаві, приготовлений звечора, в ньому ножик-кіска та кілька грушок.

І, шаснувши з хати так, щоб двері не заскрипіли, пірнає… у повінь. (І подвір'я, й город, і поза городом — усе залите туманом, густим, як молоко.) Васильок гребеться через той туман, змахуючи полами піджака, немов веслами. А назустріч пливе щось чорне, велике — мара якась, аж лячно стає. І раптом говорить Михайликовим голосом:

— Ага, і не проспав!

Учора вони побилися об заклад: хто перший устане. А вийшло — разом.

Стараються ступати по вузенькій піщаній стежечці, бо як трохи збочиш, роса так і обпікає ноги.

— На яке грибовище підемо? — питає Михайлик. — На Карпишине чи на Андріянчикове?

— І туди, й туди, — каже Васильок.

Ідуть мовчки, вони взагалі звикли ходити лісом тихо, як розвідники, як партизани.

Хтозна, про що думає зараз Михайлик, либонь, ще дрімає на ходу, а Васильок вкотре думає: хто вони були, оті Карпиха та Андріянчик, які дали назву найщедрішим грибовищам. Мабуть, давно те було, бо ні мама, ні дідусь про них нічого не знають…

Коли добираються до Андріянчикового грибовища, вже розвидняється. Вже й птахи лісові попрокидалися, виспівують, витьохкують, висвистують, щебечуть на всі голоси: фіть-фіть, тьох-тьох, тю-гу-тю-гу, цінь-цінь, сюр-р… Бач, радіють новому дню.

Та зараз у хлоп'ят і слух, і нюх, а найбільше зір спрямовані на одне — на гриби. Здається, чують, як піднімають вони тугими шапочками глицю, вловлюють вабливий запах молоденьких боровичків. Ось тут вони мають бути — в цій долинці під килимком оксамитового моху, і он там, на косогірчику, і під трьома березами.

Не вперше їм тут гриби брати, не раз звідсіля вповні поверталися.

Та цього разу не повезло ні на Андріянчиковому, ні на Карпишиному. З півдесятка підберезовиків та стільки ж рижків лежало на денці Василькового кошика, а в Михайликовому й того менше.

— Хтось наворожив, щоб гриби не бралися. Чи не старостиха, вона на всіх людей зла, — бідкався Михайлик.