Розділ «ІІІ»

Одуд!!! Одуд…

Я кинулася до шафи, вхопила свою сумочку, з якої вже зникло манікюрне приладдя, хапливо порпалася в ній, а потім нетерпляче перевернула догори дном й затіпала так, як тіпалося моє серце. На підлогу все посипалось гамузом - гаманець, косметика, ключі, всілякий дрібний непотріб і - тук! - білий круглий камінчик з бездоганною дірочкою посередині.

Кирик… Мій кирик… Мій чарівний камінчик…

Я взяла камінь зради на долоню, довго не могла відір вати від нього очей. Потім міцно затисла його в кулаку й голосно засміялася.

3

Тепер я з ним не розлучалася. Лягала і прокидалася з кириком, тримаючи його під подушкою, а коли десь ішла, то неодмінно брала з собою.

До мене повернувся сон. Не знаю, чи то в стравах були домішані якісь заспокійливі ліки, чи цьому сприяла сама атмосфера клініки доктора Цура, чи, може, так благодійно вплинула віддаленість від дому, від людей, з якими були пов’язані мої тривоги. Напевно, все разом.

Настала така душевна рівновага, що вже ніщо не віщувало біди. У мене з’явився апетит, то більше, що я сама заздалегідь замовляла меню, і не було такого випадку, аби мені в чомусь відмовили. Я подовгу без будь якого конт ролю прогулювалася на подвір’ї, по кілька разів на день купалася в басейні, читала, поки одного разу не попросила Варвару принести мені папір і ручку й сама спробувала занотувати дещо зі свого не такого вже й пісного життя.

Мені було цікаво самій із собою, що, як свідчать психологи, вказує на достатній розвиток інтелекту, зовсім не хотілося ні з ким спілкуватися, навіть до Г. С. подзво нила всього один раз, та й то зрозуміла, що мені немає про що з ним говорити.

Г. С., звісно, зрадів, поцікавився моїм здоров’ям і навіть запитав, чи не час мене забирати з клініки, однак я сказала, що докторові Цуру видніше, що я нікуди не поспішаю, адже поспіх - ознака слабких та убогих.

- Мені тут добре. І ти не уявляєш, яка я вдячна тобі за турботу. Твоєму ставленню до мене я ніколи не складу ціни.

- Облиш, - сказав він. - Дуже хочу тебе провідати, Настуню. Але Леонід Борисович просить потерпіти.

- То й потерпи, - засміялася я. - Зате потім… Думаєш, я не хочу?

- Безсоромниця, - засміявся і він.

- Тобі ж це подобається?

- Я чув, ти навіть книжку пишеш. Про мене там часом не буде?

- Буде, ти ж мій ангел охоронець.

Ми тепло поцілувалися по телефону.

Я не рахувала днів, проведених мною в клініці, та, мабуть, не минуло й тижня, як я погодилася з доктором Цуром, що не вбивала свого чоловіка. Ні, я, звичайно, добре пам’ятала, як навмисне гойднула човном, знаючи, що в ботфортах і ватянці цей зрадник ніколи не випливе, але який тепер був сенс переконувати в цьому мого психоаналітика, якщо він хотів домогтися від мене протилежного?

Головне, що мене більше не мучили кошмари, не гризла ніяка моторош, я була впевнена, що ще до того, як річка вкриється льодом, десь вище чи нижче за течією спливе тіло, і все на тому завершиться остаточно. Я отримаю страховку, увійду в спадок і почну життя з нового відліку.