Розділ «ІІ»

- Ні, - Іванько ще дужче змінився з лиця й озирнувся на двері.

- Візьми на замок, - сказала я. - Й у веранді також.

Він так швидко замкнув зсередини обоє дверей, що я ще й подих не встигла перевести.

- Тепер ти зрозумів, чому гавкав Трезор? Не на мене ж… І раптом зринула ще одна думка: але ж і на нього собака не мусив би гавкати… Невже він справді з’являється в іншій подобі?

- А перед тим до мене в спальню залетів голуб, - сказала я.

- Який голуб?

- Сизий. Біжи й подивися, якщо не віриш. Він там і досі. Я хочу, щоб ти його вигнав чи викинув у кватирку.

Зроби це, поки я перевдягнуся.

- Це якби підсака, - зам’явся Іванько. - А підсаку я покинув на річці.

- Нічого, виженеш, - сказала я. - Він не кусається. Іванько знехотя подибав східцями на другий поверх.

Я зняла з себе виваляну в грязюці сукню й кинула її на крісло сушитися. Потім зайшла до ванної і ще не встигла вмитися, як карлик уже скрипів східцями вниз.

- Нема там ніякого голуба, - майже розчаровано сказав він.

- Як немає?

- Отак. Іванько обдивився по всіх закутках. Ні сизого, ні білого голуба там немає.

- Ти хочеш сказати, що я його вигадала?

- Ні, він, мабуть, вилетів сам. Як залетів, так і вилетів.

- А дзеркало? - спитала я і відчула, як натягується кожен мій нерв: якщо він скаже, що й дзеркало ціле, тоді ти приїхала.

- Дзеркало розбите, - сказав Іванько. - Хіба то голуб його розбив?

- Ні, то я сама.

- Погано. Це дуже лиха прикмета, коли розіб’єш дзеркало.