Розділ «І»

Я відімкнула вхідні двері (цих ключів ми не доручали Іванькові) і, зайшовши до веранди, виставила на стіл дві бляшанки оболонського пива.

Його очі розкрутилися в інший бік, аж замиготіли білки.

- Це обидві Іванькові?

- Ну, Трезор же, здається, пива не п’є?

- Бо ніхто не дає, - сказав карлик.

- Тільки дивись не сп’яній. Бо ще й нас тут з тобою вночі покрадуть.

- Кого - Іванька? - аж стрепенувся він. - Та Іванько… ви ще погано знаєте Іванька! Він їм знаєте… що? - його рука пірнула в кишеню широких штанів, і карлик вихопив звідти тонке довжелезне шило. Я не встигла й кліпнути, як він, змахнувши рукою, миттєво приставив його мені до живота.

Чортеня, що сиділо під серцем, похололо й затрусило моїми жижками: ще б трохи - і вістря пронизало б йому тім’я.

Карлик хрипко і лячно зареготав.

- Ти що, здурів? - сердито спитала я.

- Страшно, еге? А ви кажете, вкрадуть… Та Іванько не з того десятка, щоб когось боятися. Іванько їм як дасть!

- Давай кому завгодно, тільки на мені не показуй. Бо віддам пиво Трезорові. - Іванько більше не буде, - похнюпився він і сховав шило назад у кишеню.

- Ти там собі нічого не проколеш? - пом’якшала я.

- Ні… - він ще нижче опустив очі.

- Дивись мені, бо ще сам заколешся.

Отак завжди: Іванько сам щось вигадає на свою голову, навіє, а потім тремтить від власних фанаберій. Усі його побрехеньки завжди пов’язані з якимись льохами, скле пами, мерцями, гробницями, - де він їх тільки бачив? - ну просто якийсь некроман, що вдає із себе заледве не чаклуна. Не дарма ж десь видивився й отого журнальчика зі статтею про… чудодійну силу отця Серафима.

- А крім Притули, до нас більше ніхто не приїжджав? - спитала я.

- Ні, ніхто. - Іванько вже затис в обох руках по бляшан ці пива і думав, як йому швидше чкурнути.

- Може, ти десь ходив із дому?

Він похитав головою.