Розділ «І»

На низенькому столику стояла ваза з великими черво ними яблуками (ніякої тобі банальщини з бананами і виноградом), ще одна вазочка ківшик була з вилущеними зернами фундука (майже ліскові горішки), і він запитав так, ніби ми з ним ще вчора бачилися:

- Чогось вип’єш?

- Я за кермом, - сказала я. - Хіба що грамину коньяку.

Він дістав із бару пляшку «Мартеля», келишки, налив нам обом, і я відпила для хоробрости - розмова справді була серйозна.

- Я тебе уважно слухаю, - сказав він.

- Не знаю, з чого й почати…

- Почни з кінця.

- Я вдова, Горю.

- Сподіваюсь, не чорна?

Я взяла червоне яблуко й хотіла поставити його собі на голову, але передумала.

- Майже.

- Тоді давай по порядку. І я розповіла йому все. Навіть те, що так по дурному приховала від Притули. Що тієї ночі все сталося на моїх очах, що я нічим не змогла допомогти своєму чоловікові, а тому справді почуваюся майже чорною вдовою, причетною до його смерти.

- Але ж ти не впевнена в його смерті? - сказав він.

- Ні. Хоча… - Я дістала із сумочки знайдену біля дверей майстерні записку і подала йому.

Про наїзди голомозих, погрози й останній візит «шутого цапа» він слухав, здається, ще з більшою цікавістю, ніж про химерне щезнення потопельника.

- Боргів багато було? - спитав, поклавши записку на столик.

- Мені важко сказати. Не я їх робила. Але якщо вони серйозно сподівалися їх вибити, то думаю, не дуже багато.

Ти не знаєш, хто такий цей Сухий?

- Ні, - повагавшись, сказав він.

- Напевно, він контролює Солом’янку.