Розділ «Книга п'ята»

На середину січня в мене відросла борода, а надворі настала справжня зима, з ясними холодними днями та лютими морозяними ночами. Тепер ми знов могли гуляти дорогами. Сніг на них був твердий і рівний, укочений саньми, що возили сіно й дрова, та важенними колодами, що їх тягли волоком з гори. Сніг лежав по всій околиці, майже до самого Монтре. Гори на тому боці озера стояли геть білі, і вся Ронська долина була вкрита снігом. Ми вирушали в довгі прогулянки на протилежний схил гори, аж до Бен-де-л'Альяза. Кетрін ходила в підбитих цвяхами черевиках та плащі, спираючись на ціпок з гострим сталевим шпичаком на кінці. Під плащем не було видно її розповнілого стану, і йшли ми не дуже швидко, а коли вона стомлювалась, сідали перепочити на колодах край дороги.

У Бен-де-л'Альязі між дерев стояв заїзд, куди приїжджали випивати лісоруби, і ми сиділи там, гріючись коло вогню, й пили гаряче червоне вино з прянощами та лимоном. Його там називають Glühwein[42], і то дуже приємна річ, коли треба зігрітися чи відзначити якусь подію. У заїзді було тьмяно й курно, і потім, коли ми виходили звідти, холодне повітря продирало легені й за кожним подихом дерев'янило кінчик носа. Ми озиралися на заїзд: вікна його світились, а надворі коні лісорубів били копитами й сіпали шиями, щоб не змерзнути. Конячі ніздрі бралися памороззю, і віддих вихоплювався з них клубками морозяної пари. Ми рушали додому, і дорога на початку була обмерзла й слизька, і лід темно-жовтий від кінської сечі, аж поки шлях, яким волочили колоди, звертав убік. Далі дорога була вкрита чистим укоченим снігом і йшла через гай, і двічі, повертаючись увечері додому, ми бачили там лисиць.

То були гарні місця, і ми щоразу тішилися нашими прогулянками.

— У тебе розкішна борода,— сказала Кетрін.— Достоту як у лісоруба. А ти бачив отого одного, з золотими сережками у вухах?

— То гірський мисливець, вони полюють на сарн,— сказав я.— А сережки нібито допомагають їм краще чути.

— Он як? Щось не віриться. Мабуть, носять сережки тільки на те, щоб усі бачили, що вони гірські мисливці. А хіба десь тут є сарни?

— Є, за Дан-де-Жаманом.

— А цікаво було побачити лисицю.

— Вона коли спить, то обгортається хвостом, щоб було тепліше.

— То, мабуть, дуже приємно.

— Мені завжди хотілося мати такий хвіст. Ото було б сміху, якби ми мали хвости, правда ж?

— Незручно було б одягатися.

— Ми замовляли б собі особливу одежу або поїхали б жити в таку країну, де ніхто на це не зважав би.

— Ми ж і так живемо в країні, де ніхто ні на що не зважає. Хіба не чудово, що ми анікогісінько не бачимо? Ти ж не хочеш бачити інших людей, правда, любий?

— Не хочу.

— Може, посидьмо тут хвилинку? Я трохи стомилася.

Ми сіли на колодах, пригорнувшись одне до одного. Дорога попереду заходила в гай.

— А вона не стане між нами? Я кажу про малу.

— Ні. Ми їй не дамо.

— Як у нас із грішми?