Розділ «Книга третя»

— Це через вас і таких, як ви, варвари топчуть священну землю нашого рідного краю,

— Стривайте,— сказав підполковник.

— Через зраду таких, як ви, ми втратили плоди перемоги.

— Чи траплялося вам самим відступати? — спитав підполковник.

— Італійці не повинні відступати.

Ми стояли під дощем і слухали. Ми були якраз проти офіцерів, а заарештований стояв попереду й трохи збоку від нас.

— Якщо ви маєте намір розстріляти мене,— сказав підполковник,— то розстріляйте, будь ласка, зараз же, не допитуючи далі. Цей допит — чистісіньке безглуздя.— Він перехрестився.

Офіцери заговорили проміж себе Один написав щось на аркуші записника.

— Покинув свою частину, присуджений до страти,— сказав він.

Двоє карабінерів повели підполковника до річки. Він ішов під дощем, простоволосий старий чоловік, а обабіч нього карабінери. Я не бачив, як його розстрілювали, але чув постріли. А тим часом уже допитували іншого. Він теж був офіцер, що відбився від своєї частини. Йому не дали нічого пояснити. Коли йому читали вирок, написаний на аркуші в записнику, він заплакав, а поки його розстрілювали, офіцери вже почали допитувати іншого. Вони, як видно, взяли собі за правило доконче розпочинати новий допит, поки там розстрілюють щойно допитаного. Отож було цілком зрозуміло, що вони вже й самі не можуть нічого змінити. Я не знав, чи дожидати мені допиту, чи спробувати втекти зараз же. Адже було очевидно, що я німець в італійській формі. Я вгадував хід їхніх думок, якщо вони справді мали думки й пускали їх у хід. То все були молоді люди, і вони рятували свою батьківщину. За Тальяменто наново формували Другу армію. А вони страчували офіцерів у чині майора й вищих, що відбилися від своїх частин. Заразом чинили розправу й над німецькими підбурювачами в італійській формі. Вони були всі у сталевих касках. Серед нас такі каски мали тільки двоє. Декілька карабінерів теж були в касках. Інші мали на голові крислаті капелюхи. У нас їх прозивали «літаками». Ми стояли лід дощем, і нас поодинці виводили на допит і на розстріл, Тих, кого допитували при мені, розстріляли всіх. Ці люди чинили суд навдивовижу безсторонньо, суворо додержуючи букви закону,— так посилають інших на смерть ті, чиєму власному життю ніщо не загрожує. Тепер вони допитували полковника лінійного полку. Перед тим до нашої групи привели ще трьох офіцерів.

— Де ваш полк?

Я позирнув на карабінерів. Вони дивились на новоприбулих. Інші дивилися на полковника. Я швидко пригнувся, проскочив між двох карабінерів і, ввібравши голову в плечі, побіг до річки. На самому березі я відштовхнувсь ногами й шубовснув у воду. Вода була страшенно холодна, та я не виринав на поверхню, аж поки ставало духу. Я відчував, як мене закрутило й понесло за течією, і залишався під водою доти, доки мені здалося, що вже й не випливу. Виринувши, я хапнув ротом повітря й ту ж мить знову пішов під воду. Держатися на глибині вдягненому і в черевиках було неважко. Виринувши удруге, я побачив поперед себе якусь колоду, підплив і вхопився за неї рукою. Голову я сховав за колодою і навіть не намагався визирнути з-за неї. Я не хотів бачити берег. Коли я тікав, то чув позаду постріли, і коли виринув уперше, теж чув постріли. Чути було їх і під самою поверхнею води. Тепер пострілів не було. Колода погойдувалась на воді, і я тримався за неї рукою. Я поглянув на берег. Як мені здалося, він одбігав назад дуже швидко. Річкою пливло чимало дерева. Вода була страшенно холодна. Ми поминули низький, порослий чагарником острівець. Я вхопився за колоду обома руками, і вона понесла мене за водою. Берега я вже не бачив.

Розділ XXXI

Коли течія стрімка, важко сказати напевне, скільки часу пливеш річкою. Здається, ніби довго, а насправді може бути, що зовсім мало. Вода була холодна, у розливі, й несла багато всіляких речей, змитих повінню з берегів. Мені пощастило, що я натрапив на важку колоду, за яку міг триматися, і я лежав у крижаній воді, спершись підборіддям на край колоди й ледь придержуючись за неї руками. Я боявся корчів і дуже хотів, щоб нас прибило ближче до берега. Ми пливли за водою, виписуючи довгу дугу. Вже трохи розвидніло, і я міг розглядіти прибережні кущі. Попереду показався ще один чагаристий острівець, і течія повернула до берега. Я подумав, чи не звільнитись мені від черевиків і намоклої одежі та не спробувати досягти берега плавом, але вирішив не робити цього. Я не мав і тіні сумніву, що зрештою якось потраплю на берег, а босому мені б довелося скрутно. Треба ж було ще дістатись до Местре.

Я дивився, як берег підступив ближче, тоді враз віддалився, потім знову почав наближатись. Тепер ми пливли повільніше. Берег був зовсім близько. Я вже міг розглядіти тоненькі гілочки верболозу. Колода помалу поверталася, і ось уже берег опинивсь позад мене, і я зрозумів, що ми попали у водоворот. Нас поволі кружляло на воді. Коли я знов побачив берег, тепер уже майже поруч, то спробував, обхопивши колоду однією рукою і допомагаючи собі ногами, гребти другою до берега, але попхнути колоду хоч трохи так і не здужав. Я боявся, щоб нас не винесло з водовороту, і, тримаючись однією рукою, підтяг ноги, уперся ними в колоду, а тоді щосили відштовхнувсь до берега. Я бачив перед собою кущі, та, незважаючи на потужний поштовх і всі мої зусилля, течія відносила мене вбік. Майнула думка, що ось зараз важкі черевики потягнуть мене на дно, але я чимдуж опирався течії і коли знову звів очі, то побачив, що берег таки наближається, і, з жахом відчуваючи важенний тягар на ногах, я й далі відчайдушно гріб до берега, аж поки досяг його. Я вчепився за вербову гілляку, і хоч не мав сили підтягтися вище, проте знав, що вже не потону. Поки я плив з колодою, мені й на думку не спадало, що я можу потонути. Від надмірних зусиль мені паморочилось у голові й млоїло всередині, отож я тримавсь на гілляку і вичікував. Коли млість минулася, я продерся трохи далі крізь верболіз, а тоді знову перепочив, обхопивши руками кущ і міцно вчепившись за галуззя. Потім виліз із води й вибрався крізь хащі верболозу на берег. Уже добре розвидніло, та я не побачив навколо ні душі. Я простягся на березі й лежав долілиць, слухаючи плюскіт річки та шум дощу.

Трохи згодом я підвівся й рушив берегом. Я знав, що до Латізани на річці немає жодного мосту. А я був, як мені здавалося, десь проти Сан-Віто. Я почав міркувати, що мені діяти далі. Попереду був канал, що з'єднувався з річкою. Я підійшов до нього. Довкола було так само безлюдно, отож я сів під кущами на березі каналу, скинув черевики й вилив з них воду. Потім стягнув з себе френч, вийняв із внутрішньої кишені гаман з документами та грішми, промоклими в річці, і викрутив френч. Тоді зняв штани й теж викрутив їх, і, нарешті, сорочку та спідню білизну. Поляскавши себе по тілу й добре розтершись, я знов одягнувся. Кашкета я загубив.

Перше ніж надягти френч, я здер з рукавів матер'яні зірочки й поклав їх у спідню кишеню разом з грішми. Гроші намокли, але були цілі. Я полічив їх. Там було три тисячі з чимось лір. Мокра одежа холодила тіло, і я помахав руками, щоб розігнати кров. На мені була вовняна білизна, і я сподівався, що коли весь час рухатимусь, то не застуджуся. Пістолет у мене забрали ще тоді на дорозі, і я сховав кобуру під френч. Плаща я не мав, а під дощем було холодно. Я пішов берегом каналу. Вже зовсім розвидніло, і вся околиця була низька, мокра й похмура. Поля стояли голі й розгрузлі; ген удалині серед рівнини височіла дзвіниця. Я вийшов на якусь дорогу. Попереду назустріч мені посувалася військова колона. Я шкандибав узбіччям дороги, і колона поминула мене, й ніхто не звернув на мене уваги. То був кулеметний загін, що простував до річки. Я пішов далі дорогою.

Того дня я перетнув усю Венеціанську рівнину. Місцевість там низовинна й пласка, а під дощем вона видавалася ще пласкішою. Ближче до моря починаються заплави, тому доріг там обмаль. Всі вони тягнуться понад гирлами річок до моря, і, щоб перетнути ту низовину, треба йти стежками вздовж каналів. Я простував з півночі на південь і перейшов дві залізничні колії та багато доріг, аж поки одна стежка вивела мене до залізниці, що проходила понад краєм заплави. То була магістральна лінія Венеція — Трієст, з високим міцним насипом, щебеневим полотном і двома коліями. Трохи віддалік був полустанок, і я побачив там солдатів, що несли варту. З другого боку виднів міст через річечку, що вливалася в заплаву. Біля мосту я теж розглядів вартового. Ще раніш, ідучи полями, я бачив, як тією залізницею проїхав поїзд, добре видний здалеку на пласкій рівнині, й подумав собі, що, може, мені трапиться поїзд, який ітиме з Портогруаро. Не спускаючи з ока вартових, я ліг на краю насипу, так щоб бачити на обидва боки. Вартовий біля мосту рушив був понад колією в напрямі до мене, тоді повернув і пішов назад до мосту. Я лежав страшенно голодний і чекав поїзда. Той поїзд, який я бачив, був такий довгий, що паровоз тягнув його дуже повільно, і я не мав сумніву, що зміг би скочити на нього. Я уже втрачав надію чогось дочекатися, коли врешті побачив удалині поїзд. Паровоз, повільно наближаючись, дедалі більшав. Я позирнув на вартового біля мосту. Він ходив з ближчого до мене кінця мосту, але по той бік колій. Отож, поминаючи мене, поїзд заслонить йому мій край насипу. Я дивився, як наближається паровоз. Він надсадно пахкав димом. Мені вже було видно, як багато він тягне вагонів. Я знав, що на поїзді теж є вартові, й намагався побачити, де вони, але, ховаючись сам, не міг нічого роздивитися. Паровоз був уже зовсім близько від мене. А коли він порівнявся зі мною, важко сопучи й пахкаючи навіть на рівному, і машиніст зник з очей, я встав і підступив до самих вагонів. Якби поїзна варта й помітила мене, то стоячи отак біля колії, я викликав би в неї меншу підозру. Повз мене проїхало вже чимало закритих вантажних вагонів. Аж ось я побачив відкриту платформу з низькими бортами,— італійці називають їх гондолами,— запнуту зверху брезентом. Я стояв, доки вона майже поминула мене, а тоді підскочив, ухопився за поруччя й підтягнувсь угору. Потім спустився трохи нижче, в проміжок між платформою і високим вантажним вагоном позад неї. Здавалося, ніхто мене не помітив. Я скулився між вагонами, тримаючись за поруччя й упираючись ногами в зчеп. Ми вже під'їжджали до мосту. Я згадав про вартового. Коли ми порівнялися з ним, він поглянув на мене. То був зовсім ще хлопчисько в завеликій на нього касці. Я зміряв його зневажливим поглядом, і він одвів очі. Як видно, подумав, що я якось причетний до того поїзда.

Ми поминули його. Я бачив, як він, ще видимо збентежений, проводжає очима інші вагони; потім я нахилився, щоб побачити, як закріплено брезент. Він мав по краях кільця й був прив'язаний до бортів платформи мотузкою. Я дістав свій ніж, перерізав мотузку й застромив руку всередину. Там були якісь тверді опуклості, що віддимали намоклий під дощем брезент. Я підвів голову й поглянув уперед. На площадці попереднього вантажного вагона стояв вартовий, але він дивився в інший бік. Я відпустив поруччя й пірнув під брезент. I ту ж мить хряснувся об щось лобом, та так, що аж у голові загуло, і я відчув на обличчі кров; одначе я проліз далі й ліг горілиць. Потім обернувся назад і знову прив'язав брезент.

Я був під брезентом разом з гарматами. Від них охайно пахло мастилом. Я лежав і слухав, як дощ тарабанить об брезент і як стукотять колеса. Крізь брезент проходило трохи світла, і я лежав і дивився на гармати. На них були брезентові чохли. Я подумав, що, мабуть, їх везуть з Третьої армії. На лобі в мене набрякла гуля, і я спинив кров, лежачи нерухомо, щоб вона скипілася, а тоді зішкрябав присохлу кров, не чіпаючи самої ранки. То було пусте. Хусточки я не мав, але навпомацки змив рештки крові дощовою водою, що капотіла з брезенту, і ретельно витер обличчя рукавом френча. Я не хотів мати підозрілий вигляд. Було очевидно, що мені доведеться залишити свою схованку до того, як поїзд прибуде в Местре, бо, певно ж, за цими гарматами добре наглядали. Вони просто не мали стільки гармат, щоб губити чи занедбувати їх. Я був страшенно голодний.