Розділ «Частина друга»

Я й собі глянув у вікно і мимохіть відсахнувся. Перед очима рухалася справді страхітлива почвара.

Це був велетенський кальмар метрів вісім завдовжки. Вп'явшися в нас синьо-зеленими баньками, він мчав задом наперед до «Наутілуса». Вісім рук, чи, скорше, вісім ніг, що росли просто з голови — тим-то й назвали цих тварин головоногими, — були вдвічі довші за тулуб і маялись, ніби волосся у фурії. Виразно виднілися двісті п'ятдесят присиснів, розташованих із внутрішнього боку мацаків, подібних до півкруглих капсул. Часом присисні наче присмоктувалися до шиби. Паща страховища — геть-чисто роговий дзьоб папуги — раз по раз роззявлялася й стулялась. Язик, теж із рогової речовини, втиканий рядами гострих зубів, здригався, висолоплюючись із цих кліщів. Яка фантазія природи! В молюска — пташиний дзьоб! М'ясистий веретенуватий тулуб, роздутий посередині, важив двадцять-двадцять п'ять тонн. Колір кальмара повсякчас мінився від блідо-сірого до буро-червоного — залежно від роздратованості тварини.

Що ж дратувало молюска? Безперечно, «Наутілус» — велетенське страхіття, що проти нього безсилі кальмарові мацаки й щелепи. І все ж таки які чудовиська — ці спрути, якою наділені силою, як потужно рухаються завдяки трикамерному серцю!

Волею випадку зустрілися ми з таким кальмаром, і мені не хотілося втрачати нагоди ретельно вивчити цього представника головоногих. Перемігши жах, навіяний самим тільки виглядом молюска, я вхопив олівця і заходився його малювати.

— Може, це той самий, що попався «Алектонові»? — сказав Консель.

— Ні,— заперечив канадець. — Цей же цілий, а тому відтято хвоста.

— То байдуже, — промовив я. — Мацаки і хвіст у цих тварин можуть знову відростати, а за сім років кальмар Буге, відома річ, нажив собі нового хвоста.

— Ну, не цей, то, може, котрий із отих! — відповів Нед.

Я обернувся. Так, біля правого вікна з'явилися кілька спрутів. Порахували — сім. Вони пливли при судні. Було чути, як спрути скрегочуть дзьобами по залізній обшивці. Чудова нагода роздивитися їх!

Я малював далі. Страхіття рухались так само швидко, як «Наутілус», і тому здавалися нерухомими; я міг би накреслити їхні обриси просто на шибі. Тим паче — ми пливли з помірною швидкістю.

Раптом «Наутілус» зупинився. Від різкого поштовху корпус затремтів.

— Невже на щось наскочили? — запитався я.

— В кожному разі,— відповів канадець, — ми вже минули цю перешкоду, бо пливемо знову.

На кальмара вдалося закинути зашморг.

«Наутілус» тримався на воді, але не рухався з місця. Гвинтові лопаті завмерли. Минула якась хвилина — і в салоні появилися капітан Немо та його помічник.

Я вже давненько не бачив капітана. Він видався мені похмурим. Не обзиваючись, а може, й не помітивши нас, він наблизився до вікна, глянув на спрутів і щось сказав помічникові. Той вийшов. Незабаром віконниці зачинилися. Стеля засвітилась.

— Цікава колекція спрутів, — мовив я до капітана невимушеним тоном аматора, що дивиться крізь скло акваріума.

— Так, професоре, — відповів капітан, — і зараз ми станемо з ними до рукопашного бою.

Я глянув на капітана. Мабуть, я чогось не дочув.