Розділ «Частина друга»

Восьмого травня ми були ще на траверсі Гаттерасового мису, на широті Північної Кароліни. Тут Гольфстрім сягав сімдесяти п'яти миль завширшки і двохсот десяти метрів завглибшки. «Наутілус» і досі плив навмання. Здавалося, ніхто не керував судном. За таких обставин, либонь, можна щасливо втекти. Справді-бо, заселені береги — надійний прихисток. Морем день і ніч снували пароплави, курсуючи між Нью-Йорком чи Бостоном та Мексиканською затокою. Невеличкі каботажні шхуни весь час плавали вздовж американського берега. Можна сподіватися — нас підберуть. Отже, траплялася слушна нагода, дарма що від берегів Сполучених Штатів нас одділяли тридцять миль.

Та одна прикра обставина геть нищила канадцеві плани. Стояла кепська погода. А ми наближалися до берегів, де часті бурі. Це колиска бур і циклонів, що їх породжує сам Гольфстрім. А пускатися на благенькому човні в бурхливе море — означало йти на певну смерть. Це гаразд розумів і Нед Ленд. Канадець ледве стримував нетерпіння; його поймала пекуча туга за батьківщиною, і тільки втеча могла його зцілити.

— Пане професоре, — сказав мені Нед того самого дня, — пора з цим кінчати. Поговорімо щиро. Ваш капітан Немо віддаляється од землі та йде на північ. Але з мене досить Південного полюса, і до Північного я з ним не потягнуся.

— А що ж робити, Неде, — адже зараз втеча неможлива?

— Я повертаюся до своєї думки. Треба поговорити з капітаном. Ви не хотіли говорити, коли ми пливли морями вашої батьківщини. Але зараз, коли ми біля берегів моєї,— я не можу мовчати. За кілька день «Наутілус» проходитиме повз Нову Шотландію, а поблизу Ньюфаундленду є велика бухта, а до цієї бухти впадає річка Святого Лаврентія, а річка Святого Лаврентія — то моя річка, на ній моє рідне місто Квебек, — як здумаю про це, мене охоплює лють, і серце холоне в грудях. Пане професоре, я ліпше кинуся в море! Я не залишуся тут! Я тут задихаюся!

Канадцеве терпіння вочевидь дійшло краю. Його сильна натура не могла призвичаїтися до такого тривалого ув'язнення. Він мінився на виду з кожною дниною, ставав дедалі похмуріший. Я відчував, як він страждає, бо й собі тужив за батьківщиною. Вже сім місяців ми геть одірвані від землі. А тут іще капітанове відчуження, зміна його настрою, надто після битви зі спрутами, його мовчазливість, — усе це змусило мене оцінити речі по-іншому. Захоплення перших днів минуло. Треба бути таким фламандцем, як Консель, щоб примиритися з обставинами, із середовищем, придатним лише для китоподібних та інших мешканців морського лона. Справді, якби цей добряга замість легенів мав зябра, я певен — з нього вийшла б риба хоч куди!

— Ну то як, пане професоре? — озвався Нед Ленд, не діждавшися моєї відповіді.

— Отже, ви, Неде, хочете, щоб я запитався капітана Немо про його наміри щодо нас?

— Так, пане професоре.

— Незважаючи на те, що капітан уже давав їх зрозуміти?

— Так. Я хочу востаннє почути його думку. Хочете, говоріть лише про мене, від мого імені.

— Але ж я рідко бачу капітана Немо. Він навіть уникає мене.

— Тим більше підстав зайти до нього.

— Я поговорю з ним, Неде.

— Коли? — наполягав канадець.

— Як тільки зустрінуся з ним.

— Пане Аронаксе, хочете, я його розшукаю?

— Ні, я зроблю це сам. Завтра…

— Сьогодні,— мовив Нед Ленд.

— Гаразд. Я побачуся сьогодні,— відповів я, боячись, що канадець, коли візьметься до цієї справи, тільки зіпсує її.