Розділ «Частина друга»

— Вставайте! Мерщій вставайте!

Разів двадцять важив Нед власним життям, доки впіймав поранену птицю.

— Що сталося? — запитав я, зводячись.

— Вода! До нас підіймається вода!

Я схопився. До грота, ніби потік, ринуло море. А що ми були не молюски, а таки люди — доводилося рятуватись.

За кілька хвилин, видряпавшись на високий шпиль, ми вже були в безпеці.

— Що б воно могло скоїтись? — спитався Консель. — Якесь незвичайне явище?

— Ні, друзі мої,— відповів я. — Це приплив, звичайнісінький приплив, який трохи не застукав нас, мов героїв Вальтера Скотта. Рівень води в океані піднявся, і згідно з законом рівноваги рідин у сполучених посудинах піднявся рівень води і в озері. От нам і купіль до пояса! А тепер ходімо до «Наутілуса».

За годину ми скінчили прогулянку довкола озера і повернулися на судно. Команда вже закінчувала вантажити натрій, «Наутілус» незабаром міг вирушити в дорогу.

Проте капітан Немо не квапився. Чи не чекав він ночі, щоб вийти непомітно з підводного каналу? Може, й так.

Та хоч би там що, вранці «Наутілус», залишивши свій притулок, уже линув чистим морем, далеко від будь-якої землі, за кілька метрів од поверхні Атлантичного океану.

XI

САРГАСОВЕ МОРЕ

«Наутілус» не міняв курсу. Сподіванки на повернення до європейських берегів розбилися. Капітан Немо керував судно на південь. Куди ж він нас провадив? Я не важився про те й думати.

Того дня «Наутілус» переходив прикметний район Атлантичного океану. Всі знають, що існує тепла течія, відома під назвою Гольфстрім. Од берегів Флориди вона лине до Шпіцбергену. Не доходячи Мексиканської затоки, на сорок четвертому градусі північної широти, Гольфстрім розгалужується надвоє. Головне річище тече до ірландських і норвезьких берегів, а менше завертає на південь, до Азорських островів. Діставшись берегів Африки, воно обводить видовжений овал і повертається до Антильських островів.

Південна розтока Гольфстріму, — скорше кільце, а не рукав, — обмиває своїми теплими водами той холодний, спокійний, непорушний простір, що його називають Саргасовим морем. Це — достоту озеро в чистому океані. Воно величезне — Гольфстрім обтікає його довкола аж за три роки.

Атлантида, власне кажучи, і лежить на дні Саргасового моря. Деякі вчені вважають, ніби численні острови плавучих водоростей цього моря — не що інше, як колишні луги затопленого континенту, котрі випливли на поверхню. Та можливе й те, що водорості приносить сюди від берегів Європи й Америки течія Гольфстрім. Саме вони, саргасові водорості, й наштовхнули Колумба на думку про існування Нового Світу. Коли кораблі відважного дослідника увійшли в Саргасове море, то, на велику прикрість команди, рослинний покрив так затруднював плавбу, що вона затяглася тут аж на три тижні.

Отаке було море, яким простував «Наутілус», — справжні луки, суцільний баговинний килим, такий грубий і густий, що форштевень насилу його розривав. Капітан Немо, щоб не ув'язнути гвинтом у тому плетиві, вів «Наутілуса» на глибині кількох метрів од поверхні.

Саргасове море веде свою назву від іспанського слова «Sargazzo», що означає «фукус». Фукус-плавун, чи пухирник, утворює справжні рослинні рифи. Звідки ж узялося стільки гідрофітів у цій тихій заболоні Атлантичного океану? Вчений Морі, автор «Фізичної географії земної кулі», відповідає так: