Розділ «Троянди в'януть, сад пропав»

— Давайте підемо і з'ясуємо все, — сказала Аліса, — але я нікого не збираюся вбивати.

Джордан поглянув на неї із сумом.

— Ти ж бачила, що вони зробили з Директором. Якщо до цього дійде, думаєш, матимеш вибір?

На відкритих ґанках більшості охайних будиночків, що стояли навпроти колон, які позначали собою вхід до Академії Ґейтена, досі стояли черевики, але двері або стояли розчинені настіж, або були зірвані з петель. Вирушивши на північ і проходячи повз газони перед тими будинками, четверо людей бачили трупи мобілоїдів, але частіше траплялися тіла безневинних подорожніх, які просто опинилися не в тому місці не в той час. На них не було взуття, але Дивитися на їхні ноги не було потреби: багато кого з жертв помсти буквально розірвали на шматки.

Сліди кривавої бійні тяглися ще на півмилі по обидва боки Академічної авеню, яке за школою знову перетворилося на трасу-102. Аліса крокувала, міцно заплющивши очі й дозволивши Тому бути її поводирем, наче була сліпою. Те саме Клай запропонував Джорданові, але хлопчик лише заперечно похитав головою і байдуже рушив уздовж розділової смуги — худюща дитина з рюкзаком на спині й дуже густим волоссям. Кинувши кілька побіжних поглядів на вбитих, він знову втупився у свої кросівки.

— Та тут їх сотні! — не втримавшись, вигукнув Том. Була восьма година вечора, впала темрява, але їм досі було видно більше, ніж хотілося б. На розі Академічної авеню й Спофорд лежала, обхопивши знак зупинки, дівчинка у червоних брюках і білій матросці. На вигляд їй було не більше дев'яти років. Боса. За двадцять ярдів звідти стояв будинок із розчиненими настіж дверима. Звідти її, мабуть, і витягли, не звертаючи уваги на її благання. — Сотні.

— Може, ти перебільшуєш, — сказав Клай. — Дехто з нормальних, як і ми, був озброєний. Вони перестріляли немало кретинів. А ще кількох зарізали. Я навіть бачив одного зі стрілою, що стирчала у...

— Це все через нас, — перебив Том. — Думаєш, ми можемо все ще вважати себе нормальними?

Відповідь на це питання вони дістали, коли за чотири години зупинилися на узбіччі, у місці, відведеному для пікніків, і сіли підобідати. На той момент вони вже вийшли на трасу-156 і, якщо вірити дороговказу, перебували зараз у мальовничій місцевості, з якої відкривався краєвид історичного Флінт-Гіллу, що на заході. Клай подумав, що цим пейзажем, мабуть, можна милуватися, якщо приїхати сюди на пікнік опівдні, але аж ніяк не опівночі, у світлі газових ліхтарів, розставлених на обох кінцях столика.

Коли вони вже переходили до десерту — черствого печива «Орео», — на трасі з'явився гурт, який складався з шести людей, переважно літнього віку. Троє з них штовхали магазинні візки, набиті всякою всячиною. Усі шестеро були озброєні. Це вперше відтоді, як вони вийшли з Ґейтена, їм трапилися на шляху інші мандрівники.

— Агов! — заволав Том і привітно помахав рукою. — Якщо хочете перепочити, гайда до нас і займайте інший столик!

Вони повернули голови. Найстарша з двох жінок, бабуся-кульбабка з сивим, пухнастим волоссям, яке блищало у сяйві зірок, теж махнула один раз рукою і раптом застигла.

— Це вони, — сказав один із чоловіків, і Клай почув у його голосі відразу і страх, які ні з чим не можна було переплутати. — Ґейтенські головорізи.

— Іди до біса, хлопче, — порадив Томові інший чоловік. Вони рушили далі і навіть прискорили ходу, незважаючи на те, що бабуся кульгала і чоловіку, який ішов поруч, довелося допомогти їй обминути «субару», який врізався бампером у покинутий «сатурн».

Аліса підскочила, мало не перекинувши один із ліхтарів. Клай ухопив її за руку.

— Не зважай, дитинко.

Проігнорувавши його, вона закричала їм услід:

— Ми хоча б щось зробили! А ви? Що в біса зробили ви7.

— Я скажу тобі, чого ми точно не робили, — відповів один із чоловіків. Їхня групка вже проминула місце для пікніка, і йому довелося повернути голову назад, щоб розмовляти з Алісою. Він міг робити це не боячись, бо на кілька ярдів попереду на дорозі не було жодної покинутої машини. — Через нас не вбивали нікого з нормальних. Їх більше, ніж нас, якщо ви цього не помітили...

— Дурня, ви зовсім не переконані у цьому! — закричав Джордан. На думку Клая, це були перші слова, які він промовив після того, як вони вийшли за межі Ґейтена.