Розділ «Академія Ґейтена»

Директор кивнув.

— Вибивали з них маленькі мізки, коли вони сиділи на землі, так? Непогана аналогія. Але своєю палицею я багато не зроблю. Боюся, що навіть з вашим автоматом справа просуватиметься повільно.

— Хай там як, у мене не вистачить набоїв. Їх тут, мабуть... — Клай знову обвів поглядом скупчені тіла. Від цього видовища запаморочилося в голові. — Тут шістсот, якщо не сімсот чоловік. Не враховуючи тих, що лежать під трибунами.

— Сер? Пане Ардай? — гукав Том. — Коли ви... як ви вперше?..

— Як я визначив глибину цього трансового стану? Ви це маєте на увазі?

Том ствердно кивнув.

— У першу ніч я вийшов на розвідку. Безперечно, тоді зграя була меншою. Мене тягнуло до них через просту, але непереборну цікавість. Джордана зі мною не було. Боюся, що перехід на нічний спосіб існування виявився для нього досить важким.

— Але ж ви ризикували життям, — мовив Клай.

— У мене не було вибору, — відповів Директор. — Чимось це нагадувало гіпнотичний стан. Я швидко збагнув, що вони непритомні, хоча у них і були розплющені очі, а кілька простих перевірок з використанням кінчика палиці підтвердили припущення про глибину їхнього стану.

Клай згадав, що Директор кульгає, хотів спитати його, чи брав він до уваги можливі наслідки, якби припустився помилки і божевільні накинулися на нього, але прикусив язика. Ясна річ, Директор знову повторив би сказане раніше: не можна здобути інформацію, не ризикуючи. Джордан мав рацію — це був дуже консервативний старий... піжон. Клаю не хотілося б повернутися у свої чотирнадцять і дістати від нього прочухана за порушення дисципліни.

Тим часом Ардай хитав головою, звертаючись до нього.

— Шістсот-сімсот — це замала кількість, Клаю. Це стадіон стандартного розміру. Тобто його площа — шістсот квадратних ярдів.

— То скільки ж їх?

— Зважаючи на те, як вони скупчилися? Я б сказав, щонайменше тисяча.

— Але вони насправді зовсім не тут, правда? Ви в цьому впевнені?

— Так. А ті, що повертаються... щодня їх стає трохи більше, і те саме каже Джордан, а він дуже педантичний спостерігач, повірте... вони вже не такі, як раніше. Тобто не людські істоти.

— Може, повернемося до Читем-лоджу? — спитав Том. Судячи з голосу, йому було зле.

— Авжеж, — погодився Директор.

— Секундочку, — сказав Клай. Він став навколішки біля парубка у футболці «Наскар». Йому не хотілося цього робити, бо не міг позбутися думки, що рука, яка стискала червону кепку, зараз ухопить його, але він пересилив себе. Тут, на рівні землі, смерділо ще гірше. Він вважав, що помалу починає звикати до Цього, але це було помилкою.

— Клаю, що ти... — почав Том.