Розділ «Молден»

— Ні.

— У мого тата фотоательє у Ньютоні, — сказала вона. — Я переконана, що з ним усе гаразд, він дуже самостійний, але він хвилюватиметься через мене. Мене і мою... Мою сам знаєш кого. — Клай знав. — Я весь час думаю про те, як він впорався з вечерею. Я знаю, це маячня, але він зовсім не вміє готувати.

Клай хотів було запитати її, чи був у її батька мобільний, але щось підказало йому цього не робити. Натомість він спитав:

— Ти сама зараз у порядку?

— Так, — озвалася вона і знизала плечима. — Що вже сталося з ним, те сталося. Я не можу нічого змінити.

«Краще б ти цього не казала», — подумав він.

— Я тобі казав, що у мого малого є мобільний? — Його власний голос видався йому різким, як вороняче каркання.

— Узагалі-то казав. Перед тим як ми перейшли міст.

— Так, звісно. — Він безупинно гриз свою нижню губу і змусив себе припинити це. — Але він не завжди його заряджав. Мабуть, і це я тобі казав.

— Так.

— Просто мені ніяк не дізнатися. — Щур-паніка вискочив зі своєї клітки. Він бігав і кусався.

Тепер обидві її руки зімкнулися над його руками. Він не хотів, щоб вона його заспокоювала, — важко перестати тримати себе в руках і дозволити заспокоїти — але здався, бо подумав, що сама потреба давати у неї набагато сильніша за його потребу прийняти. Їхні з'єднані руки так і лежали на маленькому кухонному столі Тома поряд із полив'яними сільничками та перечницями, і так їх застав Том, коли повернувся з підвалу з чотирма ліхтариками та ще не розпакованою гасовою лампою.

Ліхтарики виявилися непотрібними, бо гасова лампа давала достатньо світла. Воно було сліпучо-білим, але Клаєві подобалося це сяйво і те, як воно розігнало всі тіні, крім їхніх власних і котячої (які примхливо стрибали по стіні, наче декорація до Геловіну, вирізана з чорного гофрованого паперу).

— Думаю, слід затулити штори, — заявила Аліса.

Том якраз відкривав один із поліетиленових пакетів з «Метрополітан-кафе», на яких з одного боку було написано «ДЛЯ СОБАК», а з іншого — «ДЛЯ ЛЮДЕЙ». Припинивши це робити, він поглянув на неї з цікавістю.

— Навіщо?

Аліса знизала плечима і посміхнулася. Клай подумав, що ця посмішка най дивніша з-поміж усіх, які він будь-коли бачив на обличчі дівчини-підлітка. Аліса витерла кров з носа та підборіддя, але під очима залишилися темні кола від утоми. Гасова лампа знебарвила шкіру її обличчя, надавши йому смертельної блідості, а посмішка, що відкрила ледь помітний глянс зубів між тремтячими губами, на яких вже майже не лишилося помади, спантеличувала своєю дорослістю. Він подумав, що Аліса виглядає як кіноактриса кінця 1940-х, що грає світську левицю на межі нервового зриву. Крихітну кросівку вона поклала перед собою на стіл і розкручувала її одним пальцем. З кожним обертом черевичка шнурки злітали вгору і цокали. Клай сподівався, що вона скоро заб'ється в істериці. Що довше вона триматиметься, то гірше буде, коли її нарешті прорве. Її вже трохи відпустило, але цього було геть не досить. Дотепер він був єдиним, хто найбільше давав вихід своїм почуттям.

— Не думаю, що людям варто бачити нас тут, усередині, от і все, — відповіла вона й легенько підштовхнула кросівку. Ту, яку вона називала «бебі-найкі». Кросівка закрутилася. Шнурки підскочили і цокнули об Томів відполірований до блиску стіл. — Думаю, це може бути... погано.

Том подивився на Клая.

— Може, вона й має рацію, — сказав Клай. — Мені не подобається, що наш будинок — єдиний освітлений на весь квартал, дарма що світло в глибині.