Розділ «Імпульс»

Наче для того, щоб заперечити ці слова, угорі знову загупали, почулося биття скла і тихе дике гарчання. Вони всі підвели голови.

— Слухай, Клаю, — сказав Том. — Якщо той, що там, нагорі, знайде сходи... Не знаю, чи ці люди здатні думати, але...

— Судячи з того, що ми бачили на вулиці, — завважив Клай, — їх навіть людьми називати не можна. Я б сказав, що той хлопець нагорі більше схожий на жука, який б'ється між шибками у віконних рамах. Якщо такий жук натрапить на отвір, то вилетить. Так само й псих нагорі може знайти сходи, але якщо це й станеться, то лише випадково.

— А якщо він спуститься і побачить, що двері до холу забарикадовані, то скористається пожежним ходом, який веде у провулок, — промовив пан Рікарді властивим йому тоном, у якому бриніло завзяття. — Ми почуємо сигналізацію (вона мусить спрацювати, коли хтось штовхає перекладину) і так дізнаємося, що він пішов. Одним психом стане менше.

Десь на півдні гучно вибухнуло щось велике, і всі зіщулилися. Клай подумав, що тепер знає, як жилося у Бейруті в 1980-х.

— Я намагаюся вам щось довести, — терпляче уточнив він.

— Я так не думаю, — відрізав йому Том. — Ти однаково підеш, бо нервуєш через дружину та сина. А нас хочеш переконати, тому що тобі потрібна компанія.

Клай розчаровано видихнув.

— Звичайно, мені потрібна компанія, але я не тому вмовляю вас йти разом. Запах диму міцнішає, але коли ви востаннє чули сирену?

Ніхто з них не відповів.

— Я теж, — продовжував Клай. — Не думаю, що ситуація у Бостоні зміниться на краще. Навпаки, далі буде тільки гірше. Якщо це пов'язано з мобільними телефонами...

— Вона хотіла залишити повідомлення для татка, — раптом заговорила Аліса. Вона вимовляла слова швидко, наче боячись, що вони зітруться з пам'яті. — Вона просто хотіла, щоб він обов'язково забрав речі з хімчистки, тому що їй треба було вдягти жовту вовняну сукню на зустріч комітету, а мені потрібна була запасна форма для суботньої виїзної гри. Це було в таксі. А потім ми врізалися! Вона напала на таксиста, душила його й кусала, його тюрбан упав, на лиці була кров, і ми врізалися!

Аліса поглянула на обличчя трьох чоловіків, що незмигно дивилися на неї, затулила обличчя долонями й заридала. Том зрушив з місця, щоб заспокоїти її, але не встиг, бо, на великий подив Клая, пан Рікарді вийшов з-за столу і своєю худою рукою обійняв дівчину.

— Не треба плакати, — сказав він. — Я впевнений, що це було якесь непорозуміння, юна леді.

Аліса подивилася на нього широко розкритими дикими очима.

— Непорозуміння? — Вона показала на висохлу пляму крові, що розтеклася по її сукні спереду. — Це схоже на непорозуміння? Я захищалася від неї прийомами карате — ходила в школі. Я вдарила рідну матір! По-моєму, я зламала їй носа... Це точно... — Аліса несамовито затрясла головою, розтріпавши волосся. — А якби я не встигла відчинити двері машини...

— Вона б тебе вбила, — категорично заявив Клай.

— Вона б мене вбила, — пошепки погодилася Аліса. — Вона не впізнавала мене. Моя рідна мати. — Вона перевела погляд з Клая на Тома. — Це все через мобільники, — так само пошепки сказала вона. — Авжеж, через мобільники.

— То скільки цих чортових апаратів тут, у Бостоні? — запитав Клай. — Який ступінь проникнення на ринок?

— Зважаючи на кількість студентів, я би сказав, величезний, — відповів пан Рікарді. Він знову зайняв своє місце за столом і зараз виглядав трохи жвавішим. Чи то втішання дівчини зробило свою справу, чи то питання, пов'язане з бізнесом. — Хоча молодь — не єдиний споживач, звичайно. Місяць чи два тому я читав статтю в журналі «Корпорація», у якій стверджувалося, що в континентальному Китаї стільки ж мобільних телефонів, скільки в Америці населення. Уявляєте?