Розділ «Імпульс»

Він роззирнувся довкола і побачив, що Том присів навпочіпки біля Аліси, а вона сидить на дивані. Він щось тихо бурмотів до неї, торкаючись пальцями до одного з її м'яких шкіряних черевиків і зазираючи їй в обличчя. Це добре. Він сам добрий. Клай з кожною хвилиною все дужче радів, що натрапив на Тома Маккурта... або що Том Маккурт натрапив на нього.

Наземні лінії зв'язку, імовірніше за все, були в порядку. Але чи ця імовірність дасть полегшення — ось у чому була проблема. Він мав дружину і нібито й досі зобов'язаний був опікуватися нею, а щодо сина жодного «нібито» й бути не могло. Навіть думати про Джонні було небезпечно. Щоразу, подумки повертаючись до свого хлопчика, Клай відчував, як у голові ворушиться щур-паніка, готовий будь-якої миті вискочити зі своєї ненадійної клітки і вп'ястися маленькими гострими зубками в те, що трапиться йому на шляху. Якби тільки йому вдалося переконатися, що з Джонні та Шарон усе гаразд, то він міг би тримати щура в клітці й планувати подальші дії. Але якщо він утне дурницю, то не спроможеться допомогти будь-кому. І навіть може погіршити становище людей, що тут перебувають. Він трохи подумав над цим і звернувся до адміністратора на ім'я.

Не почувши з кабінету ні звуку, він покликав його знову. Відповіді не було, тож Клай сказав:

— Я знаю, що ви чуєте мене, пане Рікарді. Я розсерджуся, якщо доведеться витягати вас звідти за барки. А якщо я сильно розсерджуся, то можу навіть на вулицю вас викинути.

— Ви не зможете цього зробити, — пробурмотів пан Рікарді повчальним тоном. — Ви постоялець цього готелю.

Клай хотів було повторити слова, що їх сказав йому Том, коли вони стояли перед дверима, —усе змінилося. Але чомусь промовчав.

— Чого вам? — нарешті запитав пан Рікарді ще похмурішим голосом, ніж досі. Угорі щось гупнуло гучніше, наче хтось кинув на підлогу важезні меблі. Можливо, письмовий стіл. Цього разу навіть дівчина поглянула вгору. Клаєві здалося, що він почув приглушений крик, а може, стогін від болю, але якщо й так, то потім усе стихло. Що було на другому поверсі? Не ресторан, бо Клай пригадав, як сам пан Рікарді, реєструючи його у мотелі, казав, що тут немає ресторану, зате по сусідству є кав'ярня «Метрополітан». Конференц-зали, подумав він. Я просто впевнений, що це конференц-зали з індіанськими назвами.

—  Чого вам треба? — знову запитав пан Рікарді голосом, що не віщував нічого доброго.

— Ви намагалися до кого-небудь додзвонитися після того, як усе це почалося?

— Аякже! — відповів пан Рікарді. Він підійшов до дверей, що з'єднували кабінет з місцем за стійкою адміністратора, з її картотечними шафками, моніторами системи безпеки і рядом комп'ютерів. Стояв там і обурено дивився на Клая. — Спрацювала пожежна сигналізація (я її вимкнув, бо Доріс сказала, що на третьому поверсі зайнялося відро для сміття), і я подзвонив у пожежну охорону, щоб вони не приїжджали. Лінія була зайнята! Уявіть собі, зайнята!

— Мабуть, ви дуже занепокоїлися, — сказав Том.

Вираз обличчя пана Рікарді вперше за весь час пом'якшився.

— Я подзвонив у поліцію, коли назовні... так би мовити... ситуація почала погіршуватися.

— Так, — погодився Клай. Ситуація погіршилася, що ж, можна і так сказати. — Вам відповіли?

— Чоловік сказав мені, щоб я звільнив лінію, і повісив трубку, — продовжив пан Рікарді. У його голос знову поволі почало закрадатися обурення. — Коли я зателефонував знову — це було після того, як із ліфта вийшов той божевільний і вбив Франкліна, — мені відповіла жінка. Вона сказала... — Голос пана Рікарді почав тремтіти, і Клай вперше побачив, як по його вузькому обличчю вздовж носа стікають сльози. — Сказала...

— Що? — так само м'яко і співчутливо запитав Том. — Що вона сказала, пане Рікарді?

— Вона сказала: якщо Франклін мертвий і чоловік, який його вбив, утік, то це вже не проблема. Це вона порадила мені замкнутися зсередини. Вона також сказала, щоб я викликав ліфти на перший поверх і заблокував їх, що я й зробив.

Клай та Том обмінялися поглядом, у якому все було ясно без слів: гарна ідея. Клай раптом яскраво уявив собі жуків, що потрапили у пастку між віконними рамами: вони несамовито б'ються об скло, але вибратися не можуть. Ті гупання, які вони чули згори, мали щось спільне з цією картиною. Він на мить замислився над тим, скільки часу знадобиться тому або тим, що там гупають, для того, щоб знайти сходи.

— А тоді й вона від'єдналася. Після цього я подзвонив дружині в Мілтон.

— Вам вдалося до неї пробитися? — запитав Клай, бажаючи з'ясувати саме це.