Розділ «Імпульс»

— Вона була дуже налякана. Просила мене йти додому. Я сказав їй, що мені порадили залишатися тут, за замкненими дверима. Що це вказівки поліції. Я звелів їй зробити те саме. Замкнутися і, так би мовити, сидіти тихо. Вона благала мене прийти додому. Говорила, що на вулиці лунають постріли, а десь на сусідній вулиці щось вибухнуло. Бачила оголеного чоловіка, що пробігав двором Бензиків. Бензики — це наші сусіди.

— Так, — м'яко сказав Том. Навіть заспокійливо. Клай промовчав. Йому було трохи соромно, що він так сердився на пана Рікарді, але ж Том теж гнівався.

— Їй здалося, що голий чоловік, можливо, — вона сказала тільки «можливо» — ніс тіло... гмм... роздягненої дитини. Але то могла бути лялька. Вона знову благала мене покинути готель і прийти додому.

Тепер Клай знав усе, що йому було потрібно. Наземні лінії зв'язку безпечні. Пан Рікарді шокований, але не божевільний. Клай поклав руку на телефон. Але перш ніж він зміг зняти трубку, пан Рікарді накрив його руку своєю. У нього були довгі білі й дуже холодні пальці. Пан Рікарді не здався, пан Рікарді знову сів на свого улюбленого коника.

— Вона назвала мене виродком і повісила трубку. Я знаю, що вона сердилася на мене, і розумію чому. Авжеж, розумію. Але в поліції мені сказали замкнутися і не висовуватися. Поліція сказала мені триматися подалі від вулиць. Поліція. Владні органи.

Клай кивнув.

— Владні органи, авжеж.

— Ви приїхали на метро? — запитав пан Рікарді. — Я завжди їжджу на метро. Воно лише за два квартали звідси. Дуже зручний вид транспорту.

— Навряд чи сьогодні там дуже зручно, — відповів Том. — Після того, що ми побачили біля метро, мене туди не затягнеш.

Пан Рікарді глянув на Клая з виразом скорботної запопадливості.

— От бачите!

Клай знову кивнув.

— Тут безпечніше, — відповів він. Знаючи, що збирається дістатися додому і побачити свого хлопчика. Шарон, звичайно, теж, але переважно сина. І ніщо, окрім того, що зупиняє назавжди, не в змозі буде його затримати. Ця думка тягарем лежала у його голові і досить сильно затьмарювала його уяву. — Значно безпечніше. — Він зняв трубку і натиснув на кнопку з цифрою 9 для виходу на зовнішню лінію. Клай не був упевнений, що це вдасться, але вийшло. Він набрав одиницю, тоді 207, код штату Мен, а після цього 692 — код Кент-Понда та округи. Він встиг набрати три з останніх чотирьох цифр, майже додзвонившись до будинку, який досі за звичкою вважав домом, та раптом почув чіткі короткі гудки. Увімкнувся автовідповідач, і жіночий голос повідомив: «Нам дуже шкода, але всі лінії зайняті. Спробуйте перетелефонувати пізніше».

Далі пролунав гудок, який свідчив про те, що його роз'єднали з Меном (якщо голос робота ішов звідти). Трубка, що враз стала дуже важкою, ковзнула з руки Клая і впала до рівня його плеча. Він поклав її назад на важіль.

«Ти божевільний, якщо хочеш піти», — сказав Том.

По-перше, зазначив він, тут, у мотелі «Атлантик-авеню», вони були у відносній безпеці, особливо коли ліфти заблоковані й вихід зі сходової клітки перекрито. Це їм вдалося зробити, склавши гіркою ящики і валізи з багажної кімнати перед дверима у кінці коридорчика за ліфтами. Навіть якби хтось надзвичайно дужий зміг би штовхнути двері з того боку, то тільки притиснув би купу до стінки навпроти, створивши отвір завширшки не більше шести дюймів. У такий не пролізеш.

По-друге, шум у місті, що лежало за межами їхньої маленької безпечної гавані, здавалося, наростав. Там стояв гучний гамір із вереску сигналізації, криків та зойків, ревіння двигунів, а іноді линув гострий сморід, що наводив жах, хоча швидкий вітерець, здавалося, все найгірше відносив од них подалі. «Поки що», — подумав Клай, але вголос цієї думки не висловив, принаймні не зараз, бо не хотів ще більше лякати й без того наполохану дівчину. Деякі вибухи були не поодинокими, а радше спазматичними. Один із них стався так близько, що всі вони попригиналися, впевнені, що уламки скла з переднього вікна вилетять всередину. Цього не сталося, але про всяк випадок вони перейшли до кабінету — святая святих пана Рікарді.

Третя причина, яка давала Тому підстави вважати, що Клай несповна розуму, — це те, що він допускав саму думку покинути той бодай мінімально безпечний притулок, який надавав готель. На годиннику була чверть на шосту. День скоро закінчиться. Спроба залишити Бостон у темряві — це божевілля, переконував Том.

— Поглянь лише туди, — сказав він, показуючи жестом на маленьке віконце в кабінеті пана Рікарді, що виходило на Есекс-стрит. Вулиця була вщерть заповнена покинутими машинами. Видно було принаймні один труп: молодої жінки у джинсах та спортивному светрі «Ред Сокс». Вона лежала на тротуарі долілиць, широко розкинувши руки, наче померла, намагаючись попливти. «Верітек»[9] — було написано на її светрі. — Ти думаєш, що поїдеш на своїй машині? Якщо так, то ліпше подумай ще раз.

— Він має рацію, — погодився пан Рікарді. Він сидів за письмовим столом, знову склавши руки на вузьких грудях — етюд у чорних тонах. — Ваша машина у гаражі на Темворт-стрит. Навряд чи вам вдасться навіть ключ вставити.