Розділ «Хробак»

Рей натиснув на гачок. Куля із м'яким кінчиком, яку називали «Захисник Америки», знесла йому півголови. З гущавини дерев із криком здійнялося в небо вороння. Клай навіть не підозрював, що вони там, та зараз своїм карканням вони сколихнули осіннє повітря.

Але на якусь мить навіть їх заглушив крик Клая.

Тільки-но вони почали копати могилу в м'якій землі під ялинами, як у їхнє мислення втрутилися мобілоїди. І Клай уперше відчув цю спільну силу. Відчуття було саме таким, як його описав Том: наче в спину штовхає чиясь сильна рука. Тільки і рука, і спина знаходилися в голові. Жодних слів. Тільки той поштовх.

— Дайте нам закінчити! — крикнув він і тут же відповів сам собі трохи вищим голосом, який упізнав одразу. — Ні. Йдіть. Зараз.

— П'ять хвилин, — наполягав він.

Цього разу голосом зграї заговорила Деніз.

— Ідіть. Зараз.

Том скинув тіло Рея (те, що залишилося від голови, загорнули в чохол підголівника, знятий з крісла в автобусі) у яму і трохи прикидав землею. І, скривившись, схопився за голову.

— Гаразд, гаразд, — мовив він і одразу ж відповів: — Ідіть. Зараз.

Похідною стежкою вони повернулися до автобуса. Попереду всіх ішов Джордан. Він помітно зблід, але, на думку Клая, це була не та блідість, що розливалася на обличчі Рея в останні хвилини життя. Зовсім не та. І його останні слова: «Бо це не життя».

На протилежному боці дороги, мов на параді, у шерензі, що простиралася до обох ліній горизонту, на відрізку завдовжки, мабуть, з милю, вишикувалися фонери. Напевно, їх було не менше чотирьох сотень, але Лахмітника серед них Клай не бачив. Тому вирішив, що Лахмітник пішов далі, щоб підготувати їм прийом, бо в його володіннях було багато вілл.

«І на кожній є телефон, підключений до центральної АТС», — подумав Клай.

Коли вони гуртом ішли до мікроавтобуса, він побачив, що із загального строю випало троє фонерів. Двоє одразу ж заходилися кусатися, битися й рвати один на одному одяг, а їхнє гарчання могло бути словами (Клай наче почув вигук «лайно собаче», але це міг бути просто випадковий збіг складів). Третій просто повернувся і побрів геть у напрямку Ньюфілда, тримаючись білої розділової смуги.

— Так, виходь із шеренги, солдате! — істерично заверещала Деніз. — Усі виходьте!

Але цього не сталося. І перш ніж дезертир (якщо його можна було так назвати) дійшов до повороту на південь, за яким траса-160 зникала з поля зору, літній фонер міцної статури різко простягнув руки, вхопив перехожого за голову і скрутив йому в'язи. Подорожній повалився у кювет.

— Ключі були у Рея, — втомлено сказав Ден. Його кінський хвіст майже розпустився, і волосся розсипалося по плечах. — Комусь доведеться повернутися і...

— Я їх забрав, — відповів Клай. — І сам сяду за кермо. — Він відчинив дверцята маленького автобуса, відчуваючи те монотонне стук-стук-стук, поштовх-поштовх-поштовх у голові. Його руки були вкриті брудом і кров'ю. Мобільний телефон відтягував кишеню, і Клая відвідала забавна думка: раптом Адам і Єва перед вигнанням з раю прихопили з собою трохи яблук? Аби було чим перекусити на довгому пильному шляху до семисот телеканалів і бомб у рюкзаках, котрі залишають у лондонському метро. — Усі по своїх місцях.

Том поглянув на нього.

— Не треба веселощів, Ван Ґоґу.

— Чом би й ні? — з посмішкою спитав Клай. Йому стало цікаво, а чи, бува, не схожа його посмішка на Реєву — той моторошний передсмертний вищир. — Принаймні мені не доведеться слухати ваші теревені. Усі на борт. Наступна зупинка — Кашвак=Без-Моб.