Розділ «РОЗДIЛ П'ЯТИЙ»

— Смокчи один, — засмiявсь чоловiк. — Ти спати ще не хочеш?

— Нi.

— Тодi читай. А втомишся, я почну.

— Е, нi, — не погоджуюся я. — Може, ви почнете, бо я вже знаю свiй голос.

— З нас, Михайле, ще нiхто не знає свого голосу, — багатозначно говорить дядько Себастiян. I хоч я малий, але за його словами вiдчуваю щось незвичайне, хвилююче.

— Про що ви, дядьку?

— Про те подумалось, дитино, ким завтра чи позавтра можемо стати ми. Не завжди ж буде таке щодення, що насiяла вiйна. Сьогоднi ти дитя убогих, не маєш навiть у чому до школи ходити, а перегодя, дивись, зможеш у науку пiти i навiть учителем стати, бо таке врем'я настало.

Вiрячи й не вiрячи, я запам'ятовую тi самi слова про «таке врем'я», яке однi проклинають, а iншi живуть ним. А сам думаю: «Невже я колись зможу аж учителя доскочити?»

— Дядьку Себастiяне, ви не теє… не пiдсмiюєтесь?

— Ти про що? — голова комнезаму назбирує навколо очей добрi зморшки.

— Про те, що навiть я учителем зможу колись стати?

— Не жартую, Михайле… От колись, як вивчишся, згадаєш мої слова, згадаєш i мене, уже старого. I тодi в хату мою заглянеш- i мене чогось научиш. Не забудеш?

— Хiба таке зможе забутися? — зiтхаю, знову ж таки вiрячи й не вiрячи в те, що, може, й збудеться в «таке врем'я». А розбурханi думки на своїх свiжих крилах несуть та й несуть мене, малого, до тих рокiв, коли я вже вчителем стаю на порiг постарiлого дядька Себастiяна, коли принесу йому не гриби, а свою шанобу i вдячнiсть…

Дядьку Себастiяне, мiй перший добрий пророче, моя радiсть i смуток! Вас уже давно немає на свiтi, але й досi менi свiтять вашi глибокi очi, i досi ваша сердечнiсть ходить з людьми, що знали вас. I хай вам пам'ятником буде людська подяка i моє слово…