Розділ «РОЗДIЛ П'ЯТИЙ»

— I торбу менi дайте трохи бiльшу: може, якраз на опеньки нападу.

— От i добре, — згоджується мати. — Все якийсь приварок у хатi буде. — Вона пiдiймає важку ляду скринi i подає менi торбу, пошиту з широкого рукава сорочки, на нiй i досi червонiють квiти її дiвування.

Надворi вже пофоркує i нетерпляче б'є копитом наша лукавоока хитрюга. Побачивши мене, вона привiтно мотнула головою: сiдай, мовляв, скорiше, бо менi теж пора снiдати. Знаємо твою вдачу: коли голодна — покiрна, а напасешся — не пiдступись, тодi навiть на свої оксамитнi губи назбируєш злiсть.

Сива, шкiрячи зеленкуватi зуби, пiдходить до порога i починає шиєю тертися об моє плече. I ч, як пiддобрюється зранку. Я вичитую, яка вона паршива, неслухняна й пiдступна. А їй хоча б що: знову зачiпає моє плече i квапить на ту пашу, в якiй заплутались роси i клаптi туману.

От i сонце викотилося з-за чумацького шляху й повисло мiж крилами вiтряка. Дiдусь широко вiдчиняє ворота, а я, випростуючи плечi, на якi вже всiвся холодок, виїжджаю з подвiр'я. I враз радiсно-радiсно стає менi на душi; згадалася вчорашня розмова з дядьком Себастiяном, згадав, що маю сьогоднi говорити з попом, узяти в нього книжку, — i од усього цього не втримався, щоб не засмiятись.

— Ти чого, шибенику, регочеш? — несподiвано обiзвався збоку дядько Микола; за плечима у нього погойдуються грабки, за поясом — кушка, з якої виглядають брус i мантачка.

— Хiба, дядьку, не можна? — смiючись, зупиняю перед ним коняку.

— В пiсний день не можна.

— А я вже сьогоднi скоромину їв.

— Осквернив себе м'ясоїдженням? — погрiзнiшали в дядька обличчя й серпистi вуса.

— Осквернив, — смиренно кажу, одразу догадавшись, що дядько Микола тiльки вдає з себе сердитого.

— Я ж бачу, що в тебе, хлопче, аж блищать макоїди, — покрутив пальцем навколо своєї щоки дядько Микола. — I що ж ти наминав iз скоромини?

Знаючи вдачу дядька Миколи, я теж починаю немилосердно пiдбрiхувати:

— Та оце ласували вепрятиною з пiдпалком, натертим часником. Мама сьогоднi саме хлiб печуть…

Але дядька вже не цiкавить, що пече мати. Вiн скоса зиркає на мене i перепитує:

— Вепрятину? А чи часом не того… не брешеш?

— О, таке й скажете, — я зовнi ображаюсь, а всерединi смiюсь, як це часто робить дядько Микола, — в нього ж цю науку проходив.

— I яка на смак вона? — обережно допитується чоловiк.

— Та яка: сало як сало, тiльки трохи дубувате i жолудями пахне. Це переконує дядька Миколу:

— I де ж ви її доп'яли? — дивуються його очi, нiс, уста i зморшки на чолi.