Розділ «РОЗДIЛ П'ЯТИЙ»

— Що-що!? — аж долоню наставляє до вуха панич. Чи йому воно в цей час оглухло? — Жартуєш чи смiєшся, хлопче?

— Нi, не жартую i не смiюся.

Тепер i пiп обернувся до мене, в його очах сивiла iмла рокiв.

— Ти насправдi вмiєш грати в шахи?

— А чого ж, — уже смiливiше кажу те саме. — Дуже хороша ця гра.

— I вiн уже розбирається, що хороше! — попович хмикнув, а далi здавив повiки i ткнув пальцем в чорну фiгурку, що вершилась бiлим гострячком: — Що це буде?

— Нiби ви не знаєте? — мало не пирхнув я, треба ж причмеленим бути, щоб таке питати.

— Ми-то знаємо, — єхидно цiдить попович i настирливо тицяє в безневинну фiгуру. — То що це?

— Король!

— А це?

— Хверзь.

— Не хверзь, а ферзь! — строго поправив мене панич.

— Хай буде по-вашому, — погоджуюсь я.

— А як ходить кiнь?

— По буквi «г».

— Це прямо неймовiрно! — чогось непокоїться попович, і на його обличчi прокидається цiкавiсть до мене. — Хто ж тебе вчив грати?

— Червонi козаки. Це тодi, коли вони стояли на нашiй вулицi. Моя вiдповiдь не дуже сподобалась поповi i його сину. Вони перезирнулись помiж собою, i попович вiд шахiв перейшов до книги.

— Прочитав? — зиркнув на космографiю, в його темних з вологiстю очах знову заграла насмiшка.

— Та нi.

— Лiнувався? Чи, може, не сподобалась книга?