Розділ «РОЗДIЛ П'ЯТИЙ»

— Тодi й збирайте самi! — вiдрiзав, бо в головi в мене майнула iнша думка.

— Почекай, ще прийде коза до воза. В усьому селi «Тома Сойєра» нема, — обiзвався Юхрим, коли я од'їхав од нього.

Менi хотiлося показати йому язика, але iнколи я теж можу бути статечним. Це я зараз i зробив — обернувся до Юхрима, докiрливо похитав головою: мовляв, хоч i високий ти до неба, та дурний, як не треба.

Повернув праворуч i покрученими вуличками та завулками добрався до подвiр'я дядька Себастiяна. Скочивши з коня, я пiдiйшов до порога i перед ним довго морщив чоло, думаючи, що ж менi таке сказати головi, а потiм зайшов у хату. Одначе тут нiкого не було. То це й краще зараз для мене! Я пiдiйшов до пiанiно, пiдняв чорне вiко, але вдарити по тих жовтих зубах, що тримають у собi чи пiд собою музику, не наважився. А напевне ж, є такi щасливцi у свiтi, що й змалку можуть грати на. такому дивi? Зiтхнувши, бережно зачинив вiко, висипав на лаву гриби з бриля, надсипав ще трохи з торби, i так менi чогось добре стало на душi, що й не кажiть…

Пiсля обiду, коли мама й бабуня пiшли на город, а дiд у катрагу, я взяв космографiю i тихенько вислизнув з двору. Попiвськi гончаки i старий пес зустрiли мене точнiсiнько, як i вчора. Але сьогоднi до ворiт вийшла не Мар'яна, а фурман Антон, якого прозивали Недола-маним. Вiд любовi до їзди на конях-неуках у нього були поламанi ребра, руки, ноги й нiс. Не знаю, що в нього залишилось недоламаним, що так прозвали його? Але й зараз дядько Антон, кульгаючи та бокуючи, мiг вискочити на будь-якого жереба, клiщем вп'ястись у нього та й переганяти худоб'ячу злiсть на пiну.

— Ну, i що ти скажеш? — замiсть вiтання питається з-за хвiртки дядько Антон.

— А що саме вам треба? — не лiзу я за словом нi до кишенi, нi до потилицi.

— Еге, чого менi тiльки не треба, а головне — мати свою пару коней.

— От чого-чого, а цього я поки що вам не можу дати.

Моя вiдповiдь подобається Антоновi, бо вiн широко посмiхається i згадує «Iнтернацiонал»:

— Да, нiхто не дасть нам iзбавлєнья… Ти до попа?

— Еге.

— I яке в тебе до нього дiло?

— Хочу книжку йому вiддати.

— Тодi ходи за мною.

Я iду за дядьком Антоном, але з моїми ногами щось починає дiятися: з кожним кроком вони все бiльше дерев'янiють, а в душу заповзає несмiливiсть, i все згадується вчорашнє. Отi проклятi раки, якi я вчора пiк у попiвськiй свiтлицi, i зараз починають ворушитися клешнями на моїх щоках. Коли б це було де брати книги, то хто б мене побачив отут?

Дядько Антон, шанобливо пригинаючись, стукає у дверi свiтлицi, далi шарпає їх до себе, i менi вiд цигаркового диму стає сизо в очах. За столом насупились над шахами пiп i його син, а тютюновий чад заволiкає не тiльки їх, а й золотошату богоматiр з дитям, що висить пiд самою стелею. Не чуючи свого голосу, я здоровкаюся, пiп, не обертаючись, киває менi патлами, а панич весело вигукує:

— От i вчений муж зволили до нас прийти! Я вислухую насмiшку i мовчу, але паничевi не терпиться поговорити зi мною, i вiн, косуючи одним оком, запитує:

— Ти, може, i в шахи вмiєш грати?

— А чого ж — умiю.