Розділ «РОЗДIЛ ШОСТИЙ»

З того вечора я часто приходив у комбiд до дядька Себастiяна, i, коли вiн мав час, ми разом читали якусь книгу, газети чи гомонiли про всяку всячину, а найбiльше про те, що буде попереду, коли згине корiння й насiння воєн, людської ворожнечi i злиднiв, коли не хурделиця свинцю, а заметiль цвiту буде огортати людину i добрий розум увiйде у кожну оселю. Дядько Себастiян перегортав перед собою i мною велич надiй, i на їхнiх лебединих крилах летiла в майбутнє моя дитяча душа.

— От i наговорились, i заговорились, а час iде, — вiн пiдходив до вiкна, поглядав на зорi, а далi висовував шухлядку з графського столу й виймав звiдти шматок чорного хлiба, головку часнику, а iнодi й сало, i тодi мали ми таке розкошування, якого, мабуть, не знали й царi. Тепер уже дядько Себастiян розповiдав усякi небилицi, глузував над панами, попами й королями, а я смiявся, не забуваючи свого — чи вийде, чи не вийде з мене учитель? I не раз я тодi бачив себе вчителем у крамнiй сорочцi i навiть у черевиках.

Мати спершу сварилась, що я надокучаю головi комбiду, а потiм звикла i, коли я смерком навшпиньки тягся до свого картуза з переламаним козирком, посмiхаючись, питала:

— Вже на вечорницi чешеш?

— Нi, на всеношну, — весело показував зуби i вислизав з хати у тi вечори, що навiки залишили менi свої зорi.

Одного разу ми засидiлись над книгою i незчулись, як обережно рипнули дверi. На порозi став рослий, не знайомий менi чоловiк в розкудланiй баранячiй шапцi i з обрiзом пiд пахвою. Од несподiванки я зойкнув, а дядько Себастiян блискавично скочив з-за столу, схопився за стеєр. Невiдомий якось невпевнено пiдняв ковшистими ручищами куцака i хрипко сказав:

— Себастiяне, я прийшов не битись, а здаватися. Не хапайся за зброю.

— А ти не брешеш? — рука дядька Себастiяна застигла бiля боку.

— Дивись, — опустив свого втинка невiдомий i ступив ближче до нас. На його повiсповане чоло виступили бiль i утома, а над запалими тривожними очима в сполосi бились довгi вiї, наче хотiли одвiяти вiд себе поганi видiння.

— Ну, що, Порфирiю, допомогли тобi твої бандити, вся контрреволюцiя i дурна злоба? — гнiвно запитав дядько Себастiян, змiрюючи безжальним поглядом косарську постать бандита, з якої хтось вибрав упевненiсть.

— Не допомогли, Себастiяне, ой, не допомогли, а тiльки виломили мою долю. Того й прийшов до тебе, до вас… — понуро вiдповiв Порфирiй. Його закудлане обличчя було вимарнiлим, вiд одежi тхнуло кислятиною й димом, а простуджений голос клекотiв, кавчав i хрипiв усерединi.

— Виломили, кажеш, долю? — теплiше блиснули очi дядька Себастiяна. — А ти ж вiд них, бандюг, iншого сподiвався? — махнув рукою в той бiк, де мав стояти лiс.

— Бiда, та й годi, — зiтхає Порфирiй.

— Ну, клади свої документи! — наказав дядько Себастiян i здiйняв червону китайку.

Бандит пiдiйшов до столу, поклав на нього проiржавлений втинок, двi репаних, як черепахи, гранати, потiм вийняв пiстолет, iз жалем подивився на нього i, гiрко всмiхнувшись, подав дядьковi Себастiяну:

— А нагороду — подарунок його iмператорської величностi за колишню хоробрiсть — передаю тобi.

— Скучив я за подарунком його iмператорської величностi, аж нiкуди! — неласкаве подивився на зброю дядько Себастiян. — Клади її до бандитської!..

Порфирiй поклав свою, колишньою хоробрiстю зароблену зброю, знову зiтхнув i похнюпився.

Про що йому думалось у цю туманну годину свого життя? Чи про тихий селянський рай на своєму хутiрцi, де спокiйнi воли дивилися у вiчнiсть, жито пахло полином, а дружина на припухлих устах тримала любов? Чи про темнi ночi в розвiдках, чи про ту невеселу славу, що начепила на його груди георгiївськi хрести? Чи про безслав'я у бандi i вовчу самотнiсть у лiсових нетрях та в одичалих скитках, де й ченцi, обростаючи корою, не помiчали плину часу?