— Щоб ракiв не пекти. Ти заграй, а я на призьбi сяду i сваритись на тебе буду: хай насмiшники бачать, що я крепко проти твоєї дуростi йду.
Старий, спираючись на патерицю, сiв на призьбi. А з хати небавом пробилися музика i спiв про тi василечки, що сходять на горi, про той барвiнок, що послався пiд горою. I угледiв старий крiзь притуманенi роки свої далекi-далекiї василечки, i той барвiнок, i молоду жiнку, яких тiльки в молодостi бачив…
Гай-гай, який голос у його сина, за нього можна навiть без пiанiно в театрах щось платити. А от чи довго вiн протягне без кабанця та корiвчини? Аби ось так на вiйнах i в революцiю порешетили не його дитину, а безчуственне залiзо, то крiзь нього можна було б шеретувати зерно… А йому i досi василечки сходять, барвiнок стелиться… Дивовижними стають тепер люди: дивишся — вчорашнiй мужик, а сьогоднi вже й не мужик… Що воно тiльки далi з цього буде? Кажуть, знов усi загряницi на нас вiйсько збирають, i тодi знову покотяться по шляхах i дорогах голови синiв, а по селах затужать похороннi дзвони i вдови…
Полiсовщики прощаються з дядьком Себастiяном, i вiн аж тепер питає, чого я прийшов.
— Та… коли можна, хочу подивитися на того коня, якого ви у бандитiв вiдбили.
— Вже прочув? — смiється чоловiк.
— Прочув. Кажуть, такий кiнь тiльки в Георгiя Побєдоносця був.
— Славний. Жаль одного: пiд убивцями ходив. Ну, тепер походить у плузi. От видужає — тебе прокатаю на ньому. Хочеш?
— Ой, хочу, дядьку.
Ми виходимо з хати i понад призьбою прямуємо у маленький садочок, де темною купиною лежить поранений кiнь. Почувши людську ходу, вiн тихо i болiсно заiржав. Шия в нього була перев'язана вишитим рушником. Дядько Себастiян погладив коня, сказав йому кiлька слiв i витер сльози з очей.
— Плаче, бiдний, од болю, — мовив iз спiвчуттям. — Чуєш, Михайле, це такий розумний кiнь, що, здається, от-от заговорить.
I я вiрю кожному слову дядька Себастiяна. Коли б вiн сказав, що чув, як говорить худоба, теж повiрив би.
— Що ж, Михайле, час тобi додому. Там уже мати, мабуть, не дочекається тебе. Провести?
— Не треба, я сам.
— Не боїшся?
— Не боюся… Я ще буду просити, щоб ви менi хоч трохи розтолкували одну книгу.
— Зараз?
— Коли можна, зараз.
— Якщо це дiло дуже пильне, — посмiюється голова, то ходiмо до свiтла.
В хатi вiн розгортає книжку, спочатку дивується, потiм зосереджується, насуплюється, насурмонюється, i на його щоках з'являються горбаки.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Гуси-лебеді летять» автора Стельмах Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „РОЗДIЛ ЧЕТВЕРТИЙ“ на сторінці 16. Приємного читання.