Розділ «РОЗДIЛ ЧЕТВЕРТИЙ»

Вiдчуваючи, що я не сходжу з порога, дядько Шевко знову розплющує повiки, i в його поглядi прокидається цiкавiсть:

— Ти чий будеш?

— Панасiв син.

— Ага, Панасiв, — розмiрковує вголос. — Чи не з столярського кутка?

— Вгадали.

— Тодi здоров.

— Здоровi були, дядьку.

— Ти чого сюди притарабанився? Може, заяву якусь треба написати? — i очi в дядька стають такими, наче їх помастили смальцем.

— Нi.

— А чого? — у Шевка одразу ж зменшується цiкавiсть до моєї персони.

— Тут таке дiло, що менi краще б не говорити, а вам не слухати. Дядько Шевко одразу випростується:

— Послухаєм, послухаєм, що ти проглаголиш.

— Хочу, щоб менi книжку пояснили.

— Книжку? — чоловiк зневажливо знизує утлими плечима i вже кисло питає: — Щось не розкумекав?

— Еге.

— Виходить, не вистачило тями?

— Не вистачило, — покiрно погоджуюсь я.

— Ану покажи цю книженцiю, то ми зараз i побачимо, чим напхана i чого варта твоя голова. — Куцими пальцями, в якi врiзались прокуренi, круглi, наче мiднi копiйки, пазурi, Шевко розгортає книгу, нишкне, довго вчитується, здивовано ворушить бровами, в якi теж понабивались веснянки, а потiм спокiйно, без жодного слова повертає книгу i прикриває очi повiками.

Я зовсiм не сподiвався на таке i оторопiло дивлюся на чоловiка, далi кахикаю, але Шевко i вусом не веде.

— Так що ви менi, дядьку, скажете? — нарештi наважуюсь запитати його.