Розділ «РОЗДIЛ ЧЕТВЕРТИЙ»

Дивуючись з таких мiркувань, я тихо виходжу на вулицю. Вже, може, й запiзно йти до дядька Себастiяна, але є й iнша причина: побачити вiдбитого в бандитiв коня. Я розумiю, що хитрую сам iз собою, та, повагавшись, бiжу до греблi, над якою тихо шумлять розсунутi в боки верби. За греблею дорога бере праворуч понад ставом, а за ним i дядько Себастiян живе. На конях проїхали полiсовщики, пiзнали мене, засмiялись, i знову така тиша довкола, хоч мак сiй.

Ось i хатка дядька Себастiяна, на нiй темнiє кустрате велике гнiздо, зверху в ньому живуть лелеки, пiд низом — горобцi. На подвiр'ї стоять ув'язанi до плоту конi, а з розчинених дверей я чую голоси полiсовщикiв i дядька Себастiяна.

— Та хiба це зброя, — презирливо каже Сергiй. От минулого року було ж її, як гною. Тридцять пiдвiд витрусили з села.

— Було таке, — смiється дядько Себастiян. — Бувало, бешкетна парубота одного кутка посвариться з другим та й пускає в хiд не тiльки рушницi, але й кулемети.

— Багато залiза наробили, а орати нiчим, — зiтхнув дядько Артем.

Я обережно з сiней всовуюсь до хати i притуляюсь до одвiрка. Дядько Сергiй першим помiчає мене i тицяє пальцем у мiй бiк:

— От i гостя маємо! Тебе де не посiй, то вродишся.

— А чого ж, — бурмочу собi, хоча i розумiю, що смiються надi мною добродушно. — Добрий вечiр вам.

— I тобi, парубче, добрий, — статечно вiдповiдає дядько Себастiян, трохи з подивом, але привiтно оглядаючи мене. — Сiдай.

— Я i постою, бiльшим виросту, — трохи нiяковiю од такої уваги до себе.

— Сiдай, сiдай, лави не пересидиш, — голова комнезаму пiдводиться з-за столу, високий, красивий, статурний, щоки його полатанi вiтряними лишаями, а чуб такий. наче його з полум'я вихопили. — То як твої дiла, парубче? — Вiн так гарно, без крихiтки насмiшки говорить «парубче», що менi здається, нiби я за сьогоднi пiдрiс i для себе i для людей.

— Нiчого йдуть собi дiла, дядьку Себастiяне, — з гiднiстю вiдповiдаю йому, а полiсовщики вже назбирують на обличчя зморшки, щоб засмiятися.

— Батько пише?

— Пишуть i знову передавали вам поклон.

— Спасибi, спасибi. Скоро приїде?

— Напевне, скоро, коли буде тихо в свiтi.

Полiсовщики одночасно гигикнули, дядько Себастiян примружився, i на них поглянули лише його вiї. Але й од цього лiсовики втихомирились, повернули голови до маленького жовтозубого пiанiно, того самого, про яке знає у селi й мале й старе.

Коли настала революцiя, селяни давали розщот панам — забирали в них i землю i що на землi вони мали. А дядько Себастiян не розжився в економiї нi коня, нi корiвчини, нi плуга, а привiз пiанiно i цим розвеселив не лише своє село, а й увесь повiт: хто тiльки не смiявся й не глузував з цього дива. Навiть рiдний батько не витримав такої дивоглядiї i пришкутильгав, щоб патерицею вчити своє чадо.

— Трясця твоїй матерi! — закричав старий iще з вулицi, побачивши сина.

— А-а-а, це ви? — засмiявся Себастiян. — Добрий день, тату.