Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

— Буде гроза, — мовив Паганель.

— Ти не боїшся грому? — спитав Гленарван Роберта.

— Ні, сер! — відповів той.

— То й добре, бо гроза вже насувається.

— І надзвичайно сильна гроза, погляньте лишень на оті хмари! — мовив Паганель.

— Мене непокоїть не сама гроза, — сказав Гленарван, — а неминуча злива. Ми вимокнемо до рубця. Що б ви там не казали, Паганелю, але людина не може задовольнитися гніздом, і невдовзі ви самі в цьому переконаєтесь з власного гіркого досвіду.

— О, треба бути філософом, — відповів вчений. — Філософія не позаважає вам вимокнути.

— Ні, звичайно, але вона підбадьорює.

— Однак повернімось до наших друзів і порадьмо їм, озброївшись філософією, якомога щільніше загорнутися в пончо, а головне, набратися терпіння, бо воно нам дуже придасться!

Гленарван востаннє глянув на грозове небо — воно вже геть усе захмарилося, і лише на заході, в непевному присмерку, ледь ясніла вузька смужка. Потемніла вода скидалась на величезну тучу, що, здавалось, ось-ось зіллється з густим туманом вдалині. Навкруг уже нічого не було видно. Очі не могли вловити жодної рисочки світла, вуха — жодного гомону. Запала тиша, така сама глибока, як і темрява.

— Вертаймось, — знову сказав Гленарван. — Зараз зніметься громовиця.

Вони хутко спустились униз гладенькими вітами й вельми здивувались, опинившись у якомусь чудному півсвітлі. Його випромінювала сила-силенна іскристих цяток, котрі бриніли й кружляли над водою.

— Що це, фосфоресценція? — спитав Гленарван Паганеля.

— Ні, — відповів той, — то світні комахи, місцеві світляки; дами Буенос-Айреса роблять собі з цих живих недорогих діамантів чудові прикраси.

— Та невже? Оті летючі іскри — комахи? — вигукнув Роберт.

— Еге ж, мій любий.

Роберт зловив одного світляка. Справді, то була комаха не більше цаля завдовжки, яка нагадувала великого джмеля. Індіанці звуть їх “туко-туко”. Ця дивовижна комаха з родини твердокрилих випромінює через дві плямки на її нагрудному щитку світло, якого задосить, щоб читати в темряві. Паганель підніс комаху до свого годинника і ясно розгледів, що стрілки показують десяту годину вечора.

Буря насувалася. Після перших розкотів грому, безперечно, зірветься ураган, і омбу дуже хитатиме. Отже всім було наказано якнайміцніше прив’язати себе до обраного кожним “ліжка”. Коли неможливо врятуватися від зливи небесної, то годилось би принаймні вберегтися від вод земних і не потрапити в бурхливий потік, який невдовзі вируватиме навкруг стовбура омбу.

Всі сказали один одному на добраніч, не надто сподіваючись, що ніч мине спокійно. Потім кожний забрався у свою повітряну колиску і, загорнувшись у пончо, силкувався заснути.

Але наближення грізних явищ природи викликає в кожної живої істоти невиразну тривогу, котрої не можуть побороти навіть найдужчі. Мешканці омбу, стривожені й пригнічені, ніяк не могли стулити повіки, і коли почувся перший віддалений гуркіт грому, ніхто ще не спав. Було близько одинадцятої години. Гленарван добрався до кінця долішньої поземної гілки й вистромив голову крізь густе галуззя.