Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

По тому Гленарван і Мак-Наббс спустились униз, аби оглянути позначки, викарбувані на дереві, а Вільсон і Мюльреді знову розпалили багаття.

Гленарван, діставшись до поверхні велетенського озера, не помітив жодних ознак спаду. Однак вода досягла начебто свого найвищого рівня. Але навальна сила, з якою вода ринула на північ, свідчила, що аргентинські ріки не вгамувалися. Перш ніж спадати, вся ця водяна маса мусила стишитися й стати нерухомо, як море між припливом і відпливом. Отже, поки стрімкі потоки котились з півдня, годі було сподіватися на спад води.

Коли Гленарван і майор оглядали позначки, в гущавині дерева розітнулись постріли, супроводжувані майже такими голосними радісними вигуками. Дзвінкий Робертовий дискант розкочувався срібними руладами на тлі густого Паганелевого баса. Хтозна, кого поміж них скоріше можна назвати дитиною. Полювання, як видно, почалося вдало й обіцяло найвишуканіші страви. Коли майор і Гленарван вернулись до багаття, то насамперед похвалили Вільсона за дотепний винахід: цей кмітливий моряк заходився ловити рибу за допомогою звичайної шпильки й мотузки. Кілька десятків дрібної рибки “мохарас”, ніжної, мов корюшка, тріпотіло в полі його пончо, даючи на здогад, як чудесно буде ласувати нею за вечерею!

Нарешті з вершини омбу спустились мисливці. Паганель обережно ніс яєчка чорних ластівок і низку горобців, котрих він збирався потім видати за жайворонків. Роберт влучно підстрелив кілька пар ільгуерос. Цих маленьких жовто-зелених пташок, дуже добрих на смак, надто полюбляють на ринках Монтевідео. Паганель, котрий знав п’ятдесят один спосіб готувати яйця, цього разу мусив обмежитись одним — просто спекти їх у гарячому приску. А втім, страв вийшло доволі, різноманітних і вишуканих. Сушене м’ясо, печені яйця, смажені мохарас, горобці і ільгуерос — це був справжній бенкет, що його не раз потому згадували.

За вечерею точилась весела розмова. Всі вітали Паганедя — адже він уславився і як мисливець, і як кухар. Вчений приймав похвалу скромно, як то й личить людині з високими заслугами. Потім він став захоплено розповідати про омбу, це розкішне дерево, що дало їм притулок; його коріння, на думку Паганеля, сягає у землю надзвичайно глибоко.

— Ми з Робертом уявляли, — додав він жартома, — ніби полюємо в справжньому лісі. Мені навіть видалося, що ми заблудили. Я не міг знайти дороги назад! Сонце хилилося вже за обрій, а я марно шукав сліди наших ніг! Нас мучив голод! Уже із темних хащів долинало гарчання хижих звірів… Тобто ні! Там не було хижаків… на превеликий жаль!

— Як? — здивувався Гленарван. — Ви шкодуєте, що тут бракує хижаків?

— Атож.

— Однак усі бояться їхньої люті…

— Ніякої люті не існує… з наукового погляду, — заперечив учений.

— В кожному разі, Паганелю, — втрутився майор, — ви ніколи мене не переконаєте, що хижі звірі корисні. Навіщо вони здалися?

— Навіщо? — вигукнув Паганель. — А хоча б на те, щоб класифікувати тварин на розряди, види, родини…

— Ото велика користь, що й казати! — мовив Мак-Наббс. — Мені воно ні до чого. Коли б я був разом з Ноєм під час всесвітнього потопу, то аж ніяк не дозволив би цьому незавбачливому патріархові узяти до ковчега по парі левів, тигрів, пантер, ведмедів й інших звірів, так само шкідливих, як і нікому не потрібних.

— Ви вчинили б отак? — спитав Паганель.

— Авжеж, — відповів майор.

— Тоді ви допустились би помилки з погляду зоології.

— Але не з загальнолюдського, — заперечив майор.

— Та це ж просто обурливо! — вигукнув Паганель. — Як на мене, то я, навпаки, подбав би, щоб до ковчега потрапили й мегатерії, і птеродактилі, й взагалі всі допотопні тварини, котрі, на жаль, відтоді перевелись…

— А я вам кажу, — наполягав Мак-Наббс, — що Ной вельми добре зробив, покинувши їх напризволяще, коли тільки вони справді існували за його часів.

— А я вам кажу, — не вгавав Паганель, — Ной учинив погано, й вчені його проклинатимуть довіку!