Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

Присутні, слухаючи цю суперечку двох друзів про старого Ноя, не могли втриматись од сміху.

Майор, який ніколи в своєму житті ні з ким не сперечався, наперекір своїм переконанням, щодня мав сутички з Паганелем. Здавалось, у вченого був особливий талан під’юджувати майора.

Гленарван, за своїм звичаєм, втрутився до спірки:

— Прикро це чи ні, з наукового погляду чи з загальнолюдського, але нам доведеться погодитися з тим, що хижаків нема. Паганель, звичайно, і не сподівався на зустріч з ними в цьому повітряному “лісі”.

— А чому б і ні? — озвався вчений.

— Хижі звірі на дереві? — здивувався Том Остін.

— Аякже! Звичайна річ! Американський тигр, ягуар, коли за ним женуться мисливці, частенько шукає порятунку на дереві. Така тварина, зненацька захоплена повінню, могла б знайти схованку між гілляччям омбу.

— Сподіваюсь, вона вам не трапилась? — спитав майор.

— Ні, — відповів Паганель, — хоч ми й обійшли увесь “ліс”. Дуже шкода, то були б знамениті лови! Адже ягуар — лютий кровожерний хижак. Йому досить раз ударити лапою, аби скрутити коневі в’язи. А коли він закуштуе людського м’яса, то жадатиме його завжди. Найдужче він полюбляє м’ясо індіанців, потім негрів, потім мулатів і, нарешті, білих.

— Я просто у захваті, що мені припало четверте місце, — мовив Мак-Наббс.

— Пхе! Це доводить лишень, що ви анітрохи не смакуєте ягуарові, — зневажливо мовив Паганель.

— Дуже радію з цього, — жваво відповів майор.

— Але ж це принизливо! — вигукнув незгідливий Паганель. — Адже білі проголошують свою вищість поміж людей, та, видимо, добродії ягуари цієї думки не поділяють!

— Хай так, мій хоробрий Паганелю, — мовив Гленарван, — але як, серед нас немає індіянців, негрів і мулатів, то я дуже радий, що тут немає і любих вашому серцю ягуарів. Нам і без них кепсько…

— Кепсько? — вигукнув Паганель, вчепившись за це слово, що могло надати нового повороту суперечці. — Ви скаржитесь на свою долю, Гленарване?

— А певно, — відповів Гленарван, — хіба ж вам вигідно на цих твердих гілляках?

— Я ніколи не почував себе ліпше, навіть у власному кабінеті. Ми живемо, немов птахи, співаємо, пурхаємо. Я схиляюсь до тої думки, що призначення людини — жити на деревах.

— їй бракує лише крил, — сказав майор.

— Колись вона їх зробить!

— А поки що, любий друже, — мовив Гленарван, — дозвольте мені віддати перевагу перед цією повітряною домівкою піщаній доріжці в парку, паркетній підлозі в будинку або палубі на якомусь судні!