— РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ — Спадкоємець Слизерина

— Для того, щоб вигнати Дамблдора з цього замку, вистачало звичайної пам'яті про мене! — просичав він.

— Не сподівайся, що він так просто зникне! — заперечив Гаррі.

Він казав перше, що спадало йому на думку — хотів залякати Редла, не так вірячи у свої слова, як бажаючи, щоб вони справдилися.

Редл відкрив було рота, але завмер.

Звідкись долинула музика. Редл озирнувся і глянув углиб порожньої кімнати. Музика звучала дедалі гучніше. Вона була моторошна, примарна, неземна; від її звуків волосся на Гарріній голові стало дибки, а його серце виривалося з грудей.

І ось, коли музика стала такою пронизливою, що Гаррі відчув, як від неї завібрували всі його ребра, на верхівці найближчої колони спалахнуло полум'я.

З'явився малиновий птах завбільшки як лебідь, а його химерний спів полинув аж до склепінчастої стелі. Птах мав розкішний золотий хвіст завдовжки як у павича і блискучі золоті пазурі, які стискали якусь пошарпану річ.

Наступної миті птах полетів просто до Гаррі, кинув ту річ до його ніг, а тоді важко сів йому на плече. Коли птах склав свої великі крила, Гаррі глянув угору й побачив, що він має довгого й гострого золотого дзьоба й чорні, немов намистинки, очі.

Птах перестав співати. Він спокійно й затишно сидів біля Гарріної щоки, не спускаючи очей з Редла.

— Це фенікс, — сказав Редл, пильно поглядаючи на птаха.

— Фоукс? — видихнув Гаррі і відчув, як золоті пазурі ніжно стисли його плече.

— А це що, — сказав Редл, приглядаючись до пошарпаної речі, яку кинув Фоукс. — А-а, це ж старий шкільний Сортувальний капелюх.

Так воно й було. Біля Гарріних ніг лежав полатаний, обшарпаний і брудний капелюх.

Редл знову зареготав. То був такий гучний регіт, що в темній кімнаті аж задзвеніло, немовби водночас сміялися десять Редлів.

— То ось що Дамблдор прислав своєму оборонцеві! Співочого птаха і старого капелюха! Ну що, тобі вже не страшно, Гаррі Поттере? Почуваєшся в безпеці?

Гаррі не відповідав. Може, він і не бачив, яка йому користь із Фоукса чи Сортувального капелюха, але він, принаймні, був уже не сам. Залишалося перечекати, коли нарешті нарегочеться Редл.

— А тепер — до справи, Гаррі, — сказав Редл, ще й досі широко посміхаючись. — Двічі ми зустрічалися — в твоєму минулому й моєму майбутньому. І двічі я не зміг тебе вбити. Як ти вижив? Розкажи мені все. Що довше говоритимеш, то довше проживеш!

Гаррі швидко міркував, зважуючи свої шанси. Редл мав чарівну паличку. А в нього був Фоукс і Сортувальний капелюх. І те, і те малопридатне для поєдинку. Зрозуміло, ситуація кепська. Але що довше Редл стоїть отут, то Джіні швидше покидають останні іскорки життя… Раптом Гаррі помітив, що Редлова постать стала зриміша й виразніша. Якщо між ним і Редлом має відбутися бій, то краще тепер, аніж потім.

— Ніхто не знає, чому ти втратив свою силу, коли напав на мене, — несподівано промовив Гаррі. — Я теж не знаю. Але я знаю, чому ти не зміг мене вбити. Тому, що моя мама віддала своє життя, щоб мене врятувати. Моя мама з простого маґ-лівського роду, — додав він, тремтячи від ледве тамованої люті. — Вона не дозволила тобі вбити мене. І я бачив тебе справжнього, бачив тебе торік. Ти — руїна. Ти ледь живий. Ось що залишилося від усієї твоєї сили. Ти мусиш ховатися. Ти — бридка потвора!

Редлове обличчя деформувалося, а тоді скривилося в гидотну посмішку.