— РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ — Спадкоємець Слизерина

— Про що ти говориш? — здивувався Гаррі.

— Про щоденник, — пояснив Редл. — Про мій щоденник. Маленька Джіні кілька місяців писала в ньому, розповідала мені про всі свої мізерні турботи і прикрощі: як її дражнять брати, як вона мусила йти до школи у старій мантії і зі старими підручниками, як, — тут Редлові очі заблищали, — вона не має жодної надії на те, що сподобається колись знаменитому, чудовому, видатному Гаррі Поттерові.

Говорячи це, Редл не спускав очей з Гаррі. Ці очі мовби жадібно пожирали обличчя Гаррі.

— Страшенно нудно було вислуховувати дурненькі одкровення одинадцятирічної дівчинки, — вів далі Редл. — Але я набрався терпцю. Писав їй У відповідь, співчував, був люб'язний. Джіні просто захопилася мною. "Томе, ніхто не розуміє мене так, як ти… Я така рада, що можу довіритися цьому щоденникові… Це як приятель, якого всюди можна носити в кишені".

Редл зайшовся пронизливим, холодним реготом, який йому не личив. Від того сміху у Гаррі аж настовбурчилося волосся.

— Не буду хвалитися, Гаррі, але я завжди вмів причаровувати потрібних мені людей. Джіні вилила мені свою душу, а її душа саме й була мені необхідна. Я ставав дедалі міцнішим, бо живився її найглибшими страхами і найзаповітнішими таємницями. Я став могутнім, значно могутнішим за малу панночку Візлі. Досить могутнім, щоб почати ділитися з нею деякими своїми таємницями, і тепер уже в неї переливати потроху свою власну душу.

— Нічого не розумію? — у Гаррі пересохло в роті.

— Невже ти ще не здогадався, Гаррі Поттере? — лукаво вимовив Редл. — Це ж Джіні Візлі відчинила Таємну кімнату. Це вона передушила шкільних півнів і писала на стінах загрозливі слова. Це вона нацькувала Слизеринського Змія на чотирьох бруднокровців і на кицьку того сквиба.

— Ні! — прошепотів Гаррі.

— Так, — спокійно підтвердив Редл. — Звичайно, спочатку вона не знала, що робить. Це було дуже кумедно. Хотів би я, щоб ти побачив її останні щоденникові записи! О, вони стали значно цікавіші. "Дорогий Томе, — кривлявся Редл, стежачи за переляканим обличчям Гаррі, — мені здається, я втрачаю пам'ять. Вся моя мантія — в півнячому пір'ї, а я не знаю, звідки воно взялося. Дорогий Томе, я не пам'ятаю, що я робила в ніч на Гелловін. Тоді хтось напав на кицьку, а заляпана фарбою була я. Дорогий Томе, Персі мені каже, що я бліда й сама не своя. Мені здається, він мене підозрює… Сьогодні стався новий напад, і я знову не пам'ятаю, де я була. Томе, що мені робити? Я немов божеволію… Томе, здається, це я на всіх нападаю!"

Гаррі так стиснув кулаки, що аж нігті вп'ялися йому в долоні.

— Минуло дуже багато часу, поки мала дурнувата Джіні перестала довіряти щоденникові, — вів далі Редл. — Поступово вона щось запідозрила й вирішила його викинути. І ось тут з'явився ти, Гаррі. Ти знайшов його, і це не могло не втішити мене. Щоденник міг опинитися в чиїх завгодно руках, але його підібрав саме ти, тобто саме той, з ким я так прагнув зустрітися.

— Чому ж ти прагнув зустрітися зі мною? — запитав Гаррі. Він кипів гнівом і ледве стримувався, щоб говорити спокійно.

— Ну, знаєш, Джіні мені стільки розповіла про тебе! — відповів Редл. — Усю твою дивовижну історію. — Редлів погляд зі ще пожадливішим виразом ковзнув по шраму-блискавці на Гарріному чолі. — Я захотів більше довідатися про тебе, поговорити, зустрітися з тобою. Щоб завоювати твою довіру, я вирішив показати, як я колись упіймав того великого ідіота Геґріда.

— Геґрід — мій друг! — сказав тремтячим голосом Гаррі. — А ти його підло звинуватив, хіба не так? Я думав, що ти просто помилився, але…

Редл знову пронизливо зареготав.

— Мені тоді повірили на слово, Гаррі. Можеш собі уявити, як це все виглядало в очах старого Арманда Діпіта. З одного боку, Том Редл — бідний, але дуже розумний; сирота, але вкрай відважний; Шкільний староста, зразковий учень. А з другого — великий, незграбний Геґрід, який щотижня влипає у якусь халепу, вирощує під ліжком цуциків вовкулаки, крадькома ходить до Забороненого лісу щоб поборотися з тролями… Але, мушу визнати я й сам здивувався, як добре спрацював мій план. Я думав, хтось таки збагне, що Геґрід аж ніяк не міг бути спадкоємцем Слизерина. Навіть я мусив витратити цілих п'ять років, щоб дізнатися все про Таємну кімнату й виявити потаємний вхід… Начебто Геґрідові вистачило б для цього розуму або сили!..

Здається, тільки вчитель трансфігурації Дамблдор припускав, що Геґрід невинний. Він переконав Діпіта лишити Геґріда лісником. Так, мабуть, Дамблдор здогадався… Дамблдор ніколи не любив мене так, як решта вчителів…

— Я певен, що Дамблдор бачив тебе наскрізь! — заскреготав зубами Гаррі.

— Так, він справді невпинно стежив за мною після того, як вигнали Геґріда, — зізнався Редл. — Я розумів: доки я в школі, відчиняти Кімнату надто небезпечно. Але я не збирався пустити котові під хвіст довгі роки пошуків. Я вирішив лишити щоденник, який збереже на своїх сторінках мене шістнадцятирічного. Щоб тоді одного дня, якщо пощастить, отримати змогу повести когось за собою й завершити велику справу Салазара Слизерина.