Розділ «ІV»

Він підняв Мирославу і міцно притиснув її до грудей.

- Доню моя,- сказав він лагідно,- не жалуйся на мене! Горе наповнило гіркістю моє серце, гнівом налило мої думи. Але я знаю, що твоє серце - щире золото, що ти не покинеш мене в днях тривоги й боротьби. Адже ж ми самі тепер на світі, ні до кого нам прихилитися, ні від кого ждати помочі, а тільки від себе самих.

Вибору не маємо. Берімо поміч, де її знайдемо!

- Таточку, таточку! - говорила з слізьми Мирослава.- Гнів проти тухольців засліпив тебе і пхає тебе до загибелі. Нехай і так, що ми нещасливі,- а чи для того мусимо бути зрадниками свого краю? Ні, радше згинути нам із голоду під плотом!

- Молода ти ще доню, гаряча, палка, і не знаєш, як смакує голод, як смакує нужда. Я зазнав їх і хочу оберегти тебе від них. Не переч же мені! Ходи, їдьмо до цілі! Що буде, те буде, долі своєї не об'їдемо!

І він скочив на свого коня і шпигнув його острогами. Даремно Мирослава хотіла спинити його - він погнав униз горою. Ридаючи, подалася за ним і вона. В своїй непохитній дитячій вірі вона все ще думала, що зможе охоронити батька від загибелі, від віковистої ганьби - від зради свого краю. Вона, бідна, й не знала, як глибоко її батько був уже застряг у тім огиднім багні, як безповоротно він уже впав у безодню, так, що для нього справді не було іншого виходу, як падати глибше, аж до дна.

Чим дальше з'їздили в долину, тим густіше пітьма обкапувала їх, тим менше могли що-небудь бачити, крім блимання огнищ і жевріння віддалених пожеж.

Зате гомін і рик величезної юрби ставався чимраз голоснішим, оглушаючим.

Дим виїдав їм очі, захапував віддих у грудях. Боярин простував до першого огнища, що палало серед поля. Се була монгольська сторожа. Наближаючись, вони бачили п'ять люда в кожухах, обернених волоссям догори, в таких самих пелехатих острокінчастих ковпаках, з луками на плечах і з топорами в руках.

Аж недалеко варти Мирослава дігнала батька й сіпнула його за рукав.

- Таточку, богом святим молю тебе, вертаймо відси.

- Куди?

- Ходімо до Тухлі!

- Ні, пропало вже! Підемо, але не з униженою просьбою. Підемо в гості - і рад я побачити, чи твої Беркути посміють тепер виганяти нас!

В тій хвилі монголи почули прихід чужих людей і з диким криком похапали за луки та окружили їх.

- Хто їде? - закричали різними голосами, то по-нашому, то по-свому.

- Поклонник великого Чінгісхана! - сказав по-мон-гольськи Тугар Вовк.

Монголи стали, витріщившії очі на нього.

- Ти відки, що за один, за чим приходиш? - спитав один, очевидно, начальник сторожі.

- Не твоє діло,- відповів остро на монгольській мові боярин.- Хто веде вашу силу?