Розділ «ІV»

- Наші союзники,- сказав понуро Тугар Вовк.

- Ах, се мусять бути монголи, про котрих прихід говорив народ з такою тривогою?

- Так, се вони!

- Нищителі руської землі!

- Наші союзники проти тих проклятих смердів і їх громадівства.

- Тату, се загибель наша! Як не стане хлопів, то хто буде кормити бояр?

- Не бійся, не вродилась іще та буря, що здужала б до кореня знищити те підле насіння!

- Але ж, таточку, монголи не щадять ні хати, ні двору, ні князівської палати!

Сам же ти не раз оповідав, як вони подушили князів під дошками.

- І се добре! Нехай їх душать, тих хитрих круків! Але боярина не задушили ніякого. Ще раз кажу тобі: се наші союзники!

- Але ж, таточку, ти хотів би входити в союз із тими дикунами, обагреними кров'ю нашого народу?

- Що мене се обходить, хто вони і які вони? Крім них, ми не маємо виходу. А нехай вони собі будуть і самі злі духи, щоб тільки помогли мені!

Мирослава, вся бліда, тривожними очима гляділа на свого батька. Кровавий відблиск огнів, що освічував околицю, робив його лице страшним і диким і меркотів на його шоломі, немов обвивав те лице кровавим вінцем. Вони обоє позлізали з коней і, стоячи на гострім гребені гори, гляділи одне на одного.

- Який ти страшний, таточку,- прошепотіла Мирослава.- Я не пізнаю тебе!

- Говори сміло, говори, донечко! - сказав з якимсь диким насміхом батько.- Я знаю, що ти хотіла сказати! Ти хотіла сказати: ‹'Я не можу дальше йти з тобою, я покину тебе, зрадника вітчизни, а вернуся до свого милого, до свого вірного

Беркута!» Скажи, скажи се одверто - і покинь мене. Я піду, куди веде мене доля,

і буду до кінця життя свого дбати про твоє добро!

Їдовитий голос боярина стався при кінці якимсь м'яким, тремтячим, зрушуючим, так що Мирослава вибух-ла голосним плачем і кинулась батькові на шию, гірко ридаючи.

- Ох, таточку,- хлипала вона,- як ти рвеш моє серце! Чим я так тяжко провинилася перед тобою? Я ж знаю, що ти любиш мене! Я… я не покину тебе ніколи! Я буду твоєю служницею, твоєю невільницею до остатнього віддиху, лиш не йди туди, не подавай свого чесного ім'я на вічну ганьбу!

Ридаючи, вона впала батькові до ніг і обнімала руками його коліна, обливала слізьми його руки. Не видержав Тугар Вовк, капнули сльози з його старих очей.