Розділ «ІV»

- Ні, таточку, я не дурна і не осліплена! Не в пориві дикої пристрасті, не без ваговання й думання я зробила се. Навіть не без вищої волі, таточку!

Остатні слова сказала вона якимсь приглушеним, таємничим голосом.

Боярин цікаво обернувся до неї:

- Ну, а се що знов? Яка вища воля спонукала тебе до такого безумства?

- Слухай, таточку,- говорила дівчина, обертаючись до нього та звільняючи в

їзді.- Вночі перед тим днем, коли ми мали рушати на медведів, показалась мені в сні моя мати. Така була, якою ти описував мені її: в білій одежі, з розпущеним волоссям, але з лицем рум'яним і ясним, мов сонце, з радістю на устах і з усміхом та безмірною любов'ю в ясних очах. Вона приступила до мене з розпростертими руками і обняла мене, сильно притискаючи до грудей.

«Мамо!» - сказала я і більше не могла нічого сказати з радості та розкоші, що наповняла цілу мою істоту.

«Мирославе, дитя моє єдине,- говорила вона лагідним, м'яким голосом, що й досі тремтить мені в серці,- слухай, що я тобі скажу. Велика для тебе хвиля зближається, доню! Серце твоє пробудиться і заговорить. Слухай свого серця, доню, і йди за його голосом!»

«Так, мамо!» - сказала я, тремтячи з якоїсь несказанної радості.

«Благословлю ж твоє серце!» - І сказавши се, вона розвіялася запахущим леготом, а я прокинулась. І серце моє справді заговорило, таточку, і я пішла за його голосом. На мені благословенство мами!

- Але ж, дурна дівчино, се був сон! Про що ти вдень думала, те вночі й приснилось тобі! А втім,- додав боярин по недовгій хвилі,- а вті:,г, ти вже й не побачиш його ніколи!

- Не побачу? - скрикнула живо Мирослава.- Чому не побачу? Хіба він умер?

- Хоч би й сто літ жив, то таки не побачиш його, бо ми ми не вернемось уже більше в ті прокляті сторони.

- Не вернемось? А се для чого?

- Для того,- сказав боярин з силуваним супокоєм,- що ті твої добрі люди, а поперед усіх той старий чорт, батько твого укоханого Максима, ухвалили на своїй раді вигнати нас із свого села, розвалити наш дім і зрівняти його з землею!

Але постійте ви, хамове плем'я, пізнаєте ви, з ким маєте діло! Тугар Вовк - се не тухольський вовк, він і тухольським медведям зуміє показати зуби!

Болюче тьохнуло в серці Мирослави, коли почула ті слова.

- Вигнали нас, таточку? І за що ж нас вигнали? Певно, за того лісничого, що ти казав так немилосердно бити, хоч я з слізьми благала тебе пустити його на волю?

- Як ти все те тямиш! - підхопив злісно Тугар, хоч у серці глибоко вкололо його те скарження з уст доньки.- О, я знаю, що коли б ти була на тій раді, то й ти була б стала за ними прогив свого батька! Що ж діяти,- батько старий, понурий, не вміє блискати очима, ані зітхати, а тобі хочеться не такого товариша! І що з того, що батько отеє перед часом посивів, стараючись забезпечити твою долю, а той новий, миліший, молодший товариш, може, десь тепер зі своїми тухольпями руйнує нашу хату, остатнє й одиноке наше пристановище на світі!

Мирослава не витерпіла тих їдких докорів,- гарячі сльози бризнули з її очей.