Розділ «ІV»

- Говорили про те, куди йти на Угри.

- І ти їм хочеш видати тухольський шлях, щоби по-мститися на тухольцях!

- Дурна дівчино, що мені мститися на них! Задрібні вони для моєї месті. Я хочу перепровадити монголів на Угри, бо чим скорше підуть із нашого краю, тим менше тут руїн нароблять.

- О, певно, певно! - скрикнула Мирослава.- Але з поворотом доруйнують, що тепер лишать ціле! І ти ведеш їх на Тухлю, тепер, зараз?

- Ні, не на Тухлю. Я веду тільки один малий відділ, щоб обсадити вхід до Тухлі.

- Хто має браму, той має й хату! Але розумію тепер! Ти ж сам сказав недавно он там, на горі, що завтра Максим має з тухольськими молодцями валити наш дім.

А ти хочеш з монголами напасти на нього, вбити його…

Боярин видивився на неї зачудуваними очима; він почав боятися, чи не відьма вона, що так страшно бистро вгадувала, в чім діло.

- Доню, забудь за нього! - сказав він.- Яка доля йому судилася, така й буде.

- Ні, тату, тим ти не зведеш мене! Я їду, їду до Тухлі, я остережу його, спасу його від твоєї засідки! А коли в неї попадеться, то я стану обік нього і буду боронитися разом з ним, до остатнього скону, проти тебе, тату, і твоїх поганих союзників!

- Дівчино, ти божевільна! - скрикнув боярин.- Уважай, не доводи мене до гніву!

Се хвиля рішуча.

- Що мене обходить твій гнів! - відказала холодно Мирослава.- І що ти мені можеш іще більше злого зробити після того, що зробив досі? Коли уб'єш мене, то се буде тільки добродійство, бо й так мені не жити. Пусти мене!

- Ні, лишись тут, нерозумна!

- Так, лишись тут, поки ти спокійно не замордуєш того, хто дорожчий мені над життя моє! О ні, я не лишусь!

- Лишись! Богом клянусь тобі, що не підійму руки своєї на нього!

- О, знаю, знаю, що се значить! - скрикнула Мирослава.-Ну, розуміється, ти боярин, де ж би ти піднімав руку на смерда. Але своїм диким товаришам велиш усі затроєні стріли націлити на його груди!

- Ні! Коли вже таке твоє над ним милосердя, то ще раз клянусь тобі, що ані я, ані ніхто з моєї дружини не ткне його, хоч би він не знати як нападав на нас! Досить тобі сього?

Мирослава стояла, шарпана страшною сердечною тривогою, і не могла нічого більше сказати. Хіба ж вона знала, чи досить сього, чи ні? О, як радо була б вона пташкою злетіла до нього, щирим щебетанням перестерегла його! Але годі було.

Батько її взяв свою зброю і, виходячи з шатра, сказав: