Розділ «ІIІ»

- Смерди погані! - скрикнув до них боярин.- Не боюсь вас! От так буде кождому, хто поважиться торкнути мене чи рукою, чи словом. Гей, мої вірні слуги, сюди, до мене!

Лучники і топірники, хоч самі бліді й тремтючі, обступили боярина. Грізний, червоний з лютості, стояв він посеред них з кровавим топором у руці. На знак

Захара громада втихла.

- Боярине,- сказав Захар,- ти смертельно провинивсь проти бога і громади. Ти на суді забив свідка, нашого громадянина. Що він хотів проти тебе свідчити, ми не дізналися і не хочемо знати,- нехай твоя совість судить тебе. Але своїм убійством ти признався до вини і поповнив нову вину. Громада не може тебе терпіти на своїй землі. Віддалися з-між нас! За три дні віднині прийдуть наші люди, щоб розвалити твій дім і загладити навіть слід твого буття у нас.

- Нехай приходять! - крикнув люто боярин.- Побачимо, хто чий слід загладить.

Я плюю на ваш суд! Рад побачити того, хто приступить до мого дому! Ану, мої слуги, ходімо з сього поганого збору!

Боярин віддалився зі своїми слугами. Довгий час стояла мовчанка в зборі.

Молодці винесли кроваве тіло Мить-ка Вояка.

- Чесна громадо,- сказав Захар,- чи воля ваша поступити з боярином Тугаром

Вовком так, як батьки наші веліли поступати з такими людьми?

- Так, так! - загула громада.

- Кого ж вибираєте до сповнення громадської волі? Вибрано десять молодців, між ними й Максима Беркута. Важко було Максимові приймати сей вибір. Хоч і як ненависний був йому боярин, але все-таки він був віт-цем тої, котра мов чаром опанувала його серце і його мислі, за котру він віддав би був життя. А тепер, о горе, і вона була засуджена, безвинно, за батькову провину. Але проте

Максим не відпирався від вибору. Хоч і як тяжке для нього було завдання сповнити громадський засуд, усе-таки він у глибині свого серця радувався ним: адже ж при тій нагоді він побачить її! А може, йому удасться як-небудь потішити її, злагодити хоть своєю щирістю острий засуд громади!..

А тим часом рада громадська йшла далі своєю чергою. Прикликано післанців від сторонських громад, щоб і з ними нарадитись над тим, як боронитися проти нападу монголів.

- Зруйновані ми,- говорив післанець підгірських громад.- Села наші попалені, худоби зрабовані, молодіж ви-гибла. Широкою рікою розлилися пожежі і знищення по Підгір'ю. Князь не дав нам ніякої оборони, а бояри, що тисли нас в часи спокою, зрадили нас у потребі.

Післанці з Корчина й Тустаня говорили:

- Нам грозить залива. Понижче Синевідська на рівнині біліють вже шатра монголів. Іде їх сила незлічима, і ми й думати не можемо про боротьбу й опір, але забираємо все і втікаємо в ліси та в гори. Бояри наші зачали були робити засіки на шляху, але якось вагуються. Шепчуть люди, що хотять запродати шляхи наші монголам.

Післанці з інших верховинських громад говорили:

- У нас урожаї лихі, а тепер з долів набігло до нас багато народу. Передновинок тяжкий. Рятуйте нас і наших гостей, поможіть перебути чорну годину!

Післанці з угро-руських громад сказали: